У сучасному конкуруючому світі рівень розвитку будь-якої країни визначається наукоємністю створюваних нею товарів і послуг, які вона виробляє в міжнародному розподілі праці. Очевидно, що наповнення ВВП країни від експортування одного умовного кілограму "іPhone" набагато вищі, ніж від експортування одного кілограму чавуну, хімічних добрив чи зерна. Високий рівень наукоємності економіки забезпечується відповідною підготовкою людського капіталу країни, в першу чергу в компоненті інженерної і фізико-математичної освіти. Тобто для країн, які виборюють своє "місце під сонцем", незаперечною стає формула: "Які є люди в країні з огляду на їхні критичні знання і вміння - на такі перетворення і досягнення ця країна здатна".

Цьогорічна приймальна компанія до вищих навчальних закладів України стала прямо протилежним прикладом цій світовій практиці. Вона віддзеркалила низку глибоких проблем і суперечностей, які накопичувалися протягом багатьох років, як в економіці і суспільстві, так і в системі освіти України. По відношенню до освітньої системи ці проблеми можна умовно розділити на об'єктивні і суб'єктивні.

Об'єктивні проблеми обумовлені тим, що протягом усіх років незалежності України система виробництва матеріальних благ і система передової науки і освіти були розмежовані між собою і тому остання не стала головним двигуном розвитку економіки і суспільства. Як наслідок, усі ці роки мав місце стійкий процес деіндустріалізації економіки країни, зниження престижності інженерної праці, зниження потреби в отриманні складних, наукомістких знань, особливо в фізико-математичній і інженерній компонентах.

Ця "деформована" система цінностей призвела до суттєвих якісних втрат у сфері підготовки продуктивного людського капіталу, приниження і витіснення з країни кращих носіїв інженерних і природничих знань. Головні втрати такі:

1. Занепад у масовому вимірі природничої підготовки у загальноосвітній школі, в першу чергу з фізики, математики, хімії. Наприклад, лише 40% студентів першого курсу Київської політехніки, які мали високі бали ЗНО з фізики, витримують вимоги університету до цієї дисципліни під час першої сесії, і відповідно - 50% з математики.

2. Дезорієнтація молодих українців, які на відміну від їх однолітків з передових країн світу, не бачать своє майбутнє в промисловості, природничій науці та інженерії. Українські абітурієнти переважно мріють поповнити ряди управлінців, правників, фінансистів, фіскальників та інших представників невиробничих або обслуговуючих професій.

3. Проведення МОНом нечіткої державної політики у сфері підготовки кадрів, тобто відхід від першочергового врахування потреб базових галузей економіки країни лише на користь побажань молоді. Тому, коли в цьому році МОН сформувало списки рекомендованих до зарахування у ВНЗ, ґрунтуючись переважно на пріоритетах абітурієнтів, без врахування потреб базових галузей промисловості, то наслідком став, без перебільшення, провальний набір поповнення на фізико-математичні та інженерні напрями підготовки, вкрай необхідні для розвитку економіки і зміцнення безпеки країни. Зокрема, первісне держзамовлення (станом на початок липня 2015 р.) з напряму підготовки "фізика" виконано на 54%, з напряму "прикладна фізика" на 51%, з напряму "математика" на 81%, з 28 інженерних напрямів, що відповідають структурі базових галузей промисловості України - в середньому на 70% (Таблиця).

4. Закладання кадрового дефіциту базових галузей промисловості (машинобудівної, енергетичної, авіаційної, ракето-космічної, хімічної, металургійної, та інших) та природничої науки України на 2020 рік, як наслідок системних помилок у формуванні держзамовлення в 2015 році. Вже зараз, станом на 2015 рік, провідні технічні університети країни забезпечують запити вказаних базових галузей промисловості на інженерні кадри лише на 70% - 75%. Цей кадровий дефіцит суттєво зросте у 2020 році, у випадку, коли влада України плануватиме розбудовувати національну економіку переважно за рахунок високотехнологічної промисловості, замість продовження нарощування боргів держави, (див. дослідження).

5. У ситуації, що склалася, незрозумілими є заяви очільників МОНу, про подальший відхід держави від практики державного замовлення на підготовку фахівців у ВНЗ України. Якщо виходити з того, що державне замовлення є політикою держави у сфері підготовки кадрів для розвитку економіки і суспільства, то відхід від цієї політики не дозволить забезпечити планомірний характер цього розвитку. Розрахунок лише на вибір абітурієнтами майбутніх професій, в суспільстві, яке втратило престижність інженерної справи і природничої науки, призведе до поглиблення диспропорцій між представниками виробничої і невиробничої сфер і до подальшого занепаду країни.

До суб'єктивних проблем, вирішення яких залежало від освітньої системи, і в першу чергу від вищих технічних навчальних закладів, можна віднести:

1. З огляду на світові тенденції і випереджаючі вимоги ринку праці, в технічних ВНЗ має місце повільна модернізація напрямів і спеціальностей інженерної підготовки (а в більшості випадків вона відсутня);

2. Слабка фундаменталізація змісту навчання за більшістю інженерних напрямів і спеціальностей;

3. Низька наукоємність навчання студентів, яке переважно здійснюється не на основі новітніх наукових досягнень у відповідній галузі знань, а на основі наукових результатів, отриманих декілька десятиліть тому;

4. Беззастережне (майже релігійне) звеличування системи ЗНО (аналіз переваг і вад українського ЗНО - окрема тема) і відкидання будь-яких інших підходів до відбору молоді у ВНЗ України. Це, з одного боку, "заморозило" подальше вдосконалення самої системи ЗНО, а з іншого - звело нездолані бар'єри між вищою і загальноосвітньою школами, знищивши доуніверситетську підготовку школярів, принизило авторитет вчителя і школи, активізувало явище бездумного "натаскування" молоді через неофіційну систему репетиторства, що безумовно стало великою втратою якості освіти в цілому. Ніхто з палких прихильників ЗНО не задає запитання: А чому кращі університети світу набирають поповнення за власними методиками? Що сталося б з цими університетами, якби вони десятиріччями отримували першокурсників, підготовлених шаблонно і оцінених за методикою, нечутливою до креативних здібностей людини, а подібною до складання істипу на водійські права? Шанувальники ЗНО апелюють до аргументів корупції в освіті, не припускаючи, що в Україні можуть існувати університети, для яких вищі досягнення і власний престиж важливіші будь-якої дріб'язкової вигоди.

Таким чином, на часі лікування важких хвороб освіти шляхом здійснення простих і зрозумілих дій. Перш за все - підвищення престижності і соціального захисту вчителя школи і викладача ВНЗ, підтримка наукових шкіл університетів, з критично важливих напрямів підготовки кадрів і наукових досліджень, зміцнення навчально-лабораторної бази навчальних закладів усіх рівнів, заміна їх програм підготовки на такі, які б вчили школярів та студентів думати і вирішувати нестандартні задачі, замість примітивного зазубрювання шаблонних рішень. Заміна ж цих очевидних кроків галасливим псевдореформуванням "за формою", а не за "змістом" зменшує в Україні носіїв складних наукоємних знань і відкидає її на узбіччя прогресу.