Що відчуває правнука, коли гортає сторінки кримінальної справи свого прадіда, репресованого і закатованого радянською владою? Які речі її найбільше вразили? Що слід пам'ятати нам, нащадкам тих невинно убієнних? Про це читайте в розповіді Олени Жупанової

Кілька тижнів тому я була в архіві СБУ і читала кримінальну справу свого прадіда, якого було репресовано в 1945 році. (Як можна потрапити туди і почитати справи родичів, я опишу в окремому записі). Я довго думала про це все, і не знала, чи писати взагалі, тому що спектр почуттів, які я пережила – широкий, від жаху до огиди. Вирішила написати. Гадаю, це буде правильно.

Справа – це течка "Дело по обвинению №__", в ній постанови про арешт, протоколи допитів, очні ставки, якісь довідки, виписки. Більшість написано чорнилами, є навіть такі, що олівцем. Я сподівалась побачити фото, але його там нема. Єдиний "живий" слід від діда – це його власноручні підписи (що цікаво, їх два різних – я підозрюю, що один з них належить його дружині, але чому вона могла розписуватись замість нього, не знаю).

Перед тим, як іти, я морально готувалась, до того, що можу знайти там щось несподіване – багато заарештованих могли, наприклад, обмовляти себе в надії на зменшення строку. Такого не було.

Історія така. Після відступу радянської армії і наступу німців мій дід разом з кількома односельчанами втік з свого села (Вінницька область, Брацлавський район), і більше тижня переховувався в лісах довкола. Після того, як скінчилась їжа, вони повернулись додому - а в селі уже румунсько-німецька жандармерія. Окупація. Згодом радянські слідчі закидали йому, чому він не евакуювався вглиб Радянського Союзу – наскільки я зрозуміла з його відповідей, евакуації як такої не було в принципі.

Тобто ви розумієте, так? Людей просто кинули, а потім звинуватили у зраді країни. ( В цьому місці я думаю про тих, кого наша країна так сама покинула на Донбасі, і в кого нема можливості виїхати).

В жандармерії з нього взяли підписку про те, що він буде повідомляти про підозрілих осіб і співпрацювати. Під страхом смерті і розстрілу сім'ї. У нього було троє дітей, дружина і стара мати.

Ця розписка – це єдиний "доказ" його зради, через що його і засудили як зрадника в 1945 році, після того радянська армія "визволила" Україну від німців. В усіх свідченнях і він, і свідки кажуть, що ніякого співробітицтва з окупантами не було, а розписку було дано під страхом розправи над сім'єю.

Дві речі мене вразили найбільше.

Перше – це опис майна, який виявили під час обшуку:

- дом с надстройкой под соломенной крышей
- корова красного цвета
- свинья годичного возраста
- швейная машинка – ручная
- сапоги хромовые – новые
- отрез на костюм – сукно черного цвета, 3 м 25 см

Друге – це лист його дружини до прокуратури в 1963 році, де вона пише, що її засуджений чоловік перестав писати листи з заслання з 1953 року і просить повідомити, що з ним. На той час, як ми уже зараз знаємо, він помер, не доживши до кінця строку (10 років) два роки. Два його листи додому у нас збереглось досі.

Коли прадіда засудили, моєму діду було 11 років, а найменшому синові – 6, майже як моєму Іллі зараз.

Він відбував строк у Кемеровській області, в таборі, який називається Сиблаг. Там зараз є меморіал жертв політичних репресій, звідки моїй тітці написали, що точне місце поховання - невідоме, оскільки померлих ховали у братській могилі.

Реабілітували в 1963 році, посмертно.

Я довго думала, що треба написати, наскільки важливо нам говорити про це все: про те як по нас проїхала ця пекельна машина, і ми скалічені, навіть якщо не відчуваємо цього. Про те, що ми в боргу перед цими мільйонами вбитих, розстріляних, повішених, заморених голодом, засланих, кинутих до в'язниць і психлікарень наших дідів і бабів. І про те, що покарання так і не наступило досі.

І що та ж сама орда знову лізе до нас, вона й не переставала насправді, просто методи змінились.

І про те, що, люди, перестаньте називати день перемоги – звільненням, це кінець однієї окупації і початок іншої. Не менш страшної.
А ще я думала, що якщо людям треба пояснювати, чому слід перейменовувати вулиці і звалювати ленінів... то цим людям уже безнадійно щось взагалі пояснювати. Чи ні?

На фото – картина з натури Ірми Геккер, художниці, яка теж була в Сиблагу, "Вбивають мертвих". Після втечі двох в'язнів, які сховались під тілами померлих, голови трупів перед похованням наказали трощити молотками.