Сиджу на могилі і дивлюсь на донецький степ. Над територією, яку контролюють російські окупанти й колаборанти, – дими, металічно бухає так, ніби хтось знизу випробовує на міцність ворота пекла.

Пройшло тисячу років, а нічого не помінялося – степ, чорнота там, де має сходити сонце, могила як спостережний пункт. Мені чомусь здається, що всі мої предки займалися приблизно тим же.

За задумом, у двадцятому столітті ця історична пам'ять мала перерватися. Але мій дід вижив, вижив двічі, у Голодоморі та при штурмі правого берега Дніпра у Другу світову, і до смерті своєї встиг малому мені передати найголовніше – вміння влучно стріляти і нестерпний біль за країну.

Царство тобі небесне, діду Михайле, а ми поборемося за царство земне, тим більше, що у нас тут непогані позиції, з могили мого невідомого пращура видно, як палає щось у ворога. Цвіркуни, літо, сокіл у небі та грізні звуки вдалині.