За останні два роки, з того ранку 30 листопада нам не звикати прокидатися в іншій країні. З дня смерті Нігояна для цього навіть стало не треба засинати. Тепер швидкість змін, що відбуваються з нашою країною, визначається кількістю крові, що пролилася на брущатку Майдану, Грушевського, Інститутської, на тротуари Одеси, руїни двох аеропортів, у степу під Іловайськом і Дебальцевим, на сходи Ради.

22 роки ми пишалися тим, що вміємо обходитися без крові. Але варто було нам тільки раз спробувати, й ми вже не знаємо, як можна інакше. Росія спробувала її одразу - в страшну ніч серпня 1991-го, коли танки розмазали по мостовій трьох хлопців. І відтоді не може вирватися з цього кривавого виру, затягуючи в нього дедалі більше жертв. От і нам і Путін не потрібен - ми все чудово зробимо з собою самі. Варто було лише дати деяким з наших співгромадян відчути на губах п'янкий солоний смак крові.

Як же просто було жити в тому чорно-білому світі до осені 2013 року, в якому всі, хто за Януковича, були чорними, а ми - ті, хто проти, - білими. Чітко проведений кордон розділяв Їх і Нас, а рідкісних мандрівників, які пересікали цю стіну, видавало шелестіння опалих доларових купюр, що розносилося зі швидкістю оптоволоконних каналів. І як же все ускладнив Майдан! Як влучно тоді сказав Філарет, висота його барикад визначила ступінь недовіри народу до влади. Але й усередині того, що на необізнаний погляд було непорушним бойовим товариством, вже тоді пролягли свої кордони. - Кордон між Сценою і Майданом. Кордон між прибічниками мирного протесту й тими, хто ще до першої крові закликав до силового варіанту.

Спершу Майдан і Європейська, Майдан і Міськадміністрація, а потім і Грушевського. - У кожного Майдану були свої цілі і своя революція. Ми говорили про боротьбу цивілізацій, але й серед наших товаришів тих днів чимало було тих, для кого наш європейський вибір був лише пустопорожніми словами, для кого прапор Європейського союзу був об'єктом сальних жартів, як і блакитний прапор Партії регіонів.

Штучний кордон, за мовою, який вигадали політтехнологи в Москві, обернулася лінією мінних полів на Перекопі й Чонгарі, лінією фронту на Донбасі. - Не по Дніпру або Збручу, він залишився лише там, куди прийшов чобіт російського солдата. Тут же, на вільній землі, кривавий дощ революції швидко зніс усе наносне, й ми побачили справжні кордони - товстенне коріння, що обплутало наші ноги і два десятиліття заважало нам йти вперед. Кордон цивілізацій розділив у нашому сьогоденні наше минуле і майбутнє. Ті, хто дивиться в минуле, залишилися по один його бік, ті, хто віддав перевагу змінам, - по інший. По той бік цього кордону опинилися й ті, хто стояв у ту зиму з нами на одному Майдані.

І на тому боці не лише ті, хто вважає, що українець - це лише той, хто розмовляє й думає правильною мовою, хто спалює кінотеатр, тому що там показують не ті фільми, й не лише ті, хто кидає гранати в беззбройних гвардійців, - не в «Беркут», а вже в нашу Національну гвардію, створену Майданом. Це й ті, в кого немає часу прочитати, які зміни до Конституції приймаються, зате вони готові вірити будь-якій зручній їм брехні. Це ті, хто вважає, що влада має змінитися, а його, «маленьку людину», чіпати рочків 50 почекай. Це ті, хто боїться взяти на себе відповідальність за своє життя, за те, що відбувається поза стінами його квартири й за високим парканом довкола його будинку. Не лише брудні політики та купка бойовиків, а й величезна інфантильна маса, що не знає, як жити своїм власним розумом. Що живе у світі простих істин і готових відповідей. Маленькі осередки того самого радянського суспільства, яким холодно й страшно у величезному світі можливостей, у якому так не хочеться вчитися плавати самим по собі. Вони хотіли не реформ, а політичного шоу, і вони його отримали.

Пам'ятаєте вибори 2010 року, і як до Верховної Ради пройшла «Свобода»? Більшість голосів за них дали не їхні ідеологічні прибічники, а звичайні громадяни. Багато хто з моїх знайомих пояснював свій вибір тим, що треба ж, щоб у Раді хтось бився з Партією регіонів. От вони й билися. - Не заради якоїсь мети, безглуздо, виграючи за очками, але програючи в усьому, що мало хоч якесь значення для країни. Таке часто трапляється у жорстокому світі дітей. Школярі шукають шляхів ствердження у колективі, визнання однолітків. Деякі стають блазнями. Інші хуліганами, пробиваючи своїми кулаками шлях нагору. Натовп виштовхує двох усередину кола й кричить: «Бий! Бий!» - Їм нудно. Вони прагнуть шоу. Хлопчик росте і вже не пам'ятає, чому він так робив. У будь-якій незрозумілій ситуації - кулак, кастет, біта служать універсальним ключем. Попит породжує пропозицію, і ось на політичному небосхилі вже не лише «Свобода» застосовує кулаки не проти агресора, а проти своїх. - Часто це навіть не політтехнологія, це рефлекс. І якщо у верхівки партії ще вистачає інстинкту самозбереження, щоб зупинитися біля самої межі, у багатьох їхніх прибічників уявлення про цю межу вже немає. - Пам'ятаєте? Ми самі покликали цього монстра, й саме нам його тепер відправляти назад у пекло, звідки він прийшов на наш заклик.

Утім, про що я! Ми ж геть позбавлені уявлення про відповідальність і звикли в усіх бідах звинувачувати кого завгодно, окрім себе. Ось так, підійдуть до якого-небудь вуйка на вулиці й запитають:

- Дядько, а чого ви так бідно живете?

А він у відповідь:

- То, синки, все Валуєвський циркуляр, Голодомор і партноменклатура, яку ми 1991 року не змінили. І якби не Емський указ, то я б зараз - ти ж на що здатен наш народ сам знаєш, то я б зараз мінімум у Раді, а може навіть в шоколаді сидів!

- А ваша дружина нам напередодні на камеру сказала, що це все через те, що ви з дванадцяти років бухаєте й з хати вже навіть двері винесли!

- От же ж бісова баба. То запишіть ще, що винні ще різні козли, які заважають простим людям жити!

Думаєте, жартую? Схожий спіч, щоправда з дуже серйозним обличчям, виголосив на одному політичному шоу, напередодні Дня незалежності, спікер від «Народного руху». Минуле таким потрібне не для того, щоб вчитися на помилках, минуле їм потрібне, щоб виправдовувати свою неспроможність зараз. Вони щиро вважають, що коли б не імператриця Катерина й Сталін, сьогодні в тихій пасторальній Україні вони лежали б під вишнею, а вареники з галушками, що казна-звідки взялися, самі б залітали б до їхніх відкритих ротів.

Так повелося, що революції, зокрема й наша, незважаючи на найблагородніші назви, виносять на поверхню весь бруд, що накопичився за десятиліття. Французькі санкюлоти або російська (сто років тому, зокрема й наша) чернь... Вони швидко звикають до вседозволеності, і варто лише чомусь піти не так, як вони хочуть, як тільки закінчується свято цієї вседозволеності й починаються робочі будні, немов капризне немовля, вони починають ревти й крушити все довкола. - Одне всепоглинаюче «я хочу!» І заради цього хотіння вони готові проголосити ворогом, принести в жертву кого завгодно. Заради цього можна й кинути гранату в натовп.

Ця маса капризна, але легко керована. Точніше, її легко можна спрямовувати. Як це відбувається в сусідній Росії. Вона любить жорстку руку, вождя - б'є, отже любить. Їй треба щоденно вказувати чергового ворога. Її потрібно розважати яскравими картинками. Їй треба постійно нагадувати про її велич - чим вони опускаються нижче, тим частіше. І тоді навіть годувати її необов'язково. Лише волею випадку вони виявилися по наш бік барикад. І тепер, гортуючи тексти дворічної давнини, в Антимайдані й тітушках, у «російській весні» я бачу той же озвірілий натовп, що в останній день серпня під диригування партійних вождів біснувався перед Верховною Радою. Так, з тих самих днів «Антимайдану» намолене місце.

Колір прапора нічого не міняє. Так уже вийшло, по той бік цивілізаційного розколу виявилися не лише ті, хто носить георгіївські з Володимировичем або червоні з Іллічем стрічки. Вони неподільні з нашими радикалами, вони виправдовують існування один одного. Ідеологія «Свободи», як і комунізм, як і ідея «русского мира», народилася в далекому вже XIX столітті. Сьогодні, коли настав їхній час йти зі сцени, вони до останнього чіплятимуться за життя, вони готові платити за нього будь-яку ціну. Як людина, що потопає, намагаючись вижити, чіпляється за того, хто намагається її врятувати, так і вони готові потягнути з собою на дно й нас з вами. Вони не хочуть йти самі.