По долгу служби опинилася у відрядженні в Самарі. Росія, ага!

Взагалі тему політики з голови на цей час викинула. У мене робота сценариста у різних точках світу, я приїхала знімати - це власне і все, що мене тут цікавить. Ні більше, не менше. Виключно робота.

В перший же день, абсолютно цього не бажаючи, зіткнулася з "русскім міром", про який ми всі знаємо, але мало його хто в Києві відчуває на власній шкурі.

Ми заходили в гуртожиток одного з Самарських універів, на вході треба було пред'явити документи. За наші українські паспорти комендант гуртожитка і вахтьорша на рівному місці накинулися на нас з дикими криками " УкрАинцы!!! Не пускать!!! Да они, твари, наших детей убивают там у себя!!!"

Я кажу "Што?"

"Вы кто такие??? Ану давайте документы!!! Вы чего сюда сунетесь? Наших граждан от туда за шкирки выкидываете, а мы с вами по нормальному должны?!Вон, убийцы!!!"

За п'ять хвилин, на мене, безобідну дівчинку в платтячці вилили відро такого гівна, що від неочікуванності ситуації я впала в ступор.

Тьотьки бризгали ядом в обличчя, несли ватну єрєсь, записували наші данні і від злості були в передінфарктному стані"

Вони на нас дивилася як на прокажонних. Не вистачало хіба русского батюшки з хрестом і святою водою аби ізгнати нас, нечистих укрАінцов з чистилища русской общаги.

Навіть не зважаючи на те, що мені вперше в житті хотілося двом дорослим жінкам сказати "Идите на х*й!", ми намагалися з усіх сил по-людськи. Не допомогло, бажання послати ставало дедалі сильнішим.

Але я розвернулася і пішла, і як тільки вийша зі зміїного кодла - дико розплакалася.

Сама здивувалася собі. Я всього від себе очікувала, але не такого. Я ревіла, курила і ще довго не могла заспокоїтися.

Мені стало дуже обідно за себе, за країну, за цих їбанутих людей, за ситуацію, за неадекват, за те, що я з цим зіткнулася обличчя в обличчя.

Мені хочеться вірити, що вони не всі такі. Але я, напевно, помиляюся.

Мені хочеться аеропорт, самольот і додому.