Наразі очевидною є необхідність розробки та впровадження комплексної, всебічної, послідовної, системної стратегії міжнародно-правових заходів, спрямованих на припинення агресії, притягнення до відповідальності РФ як держави і осіб, винних у злочинах, реституції порушених прав, компенсації завданої шкоди, а також гарантування неповторення цих дій. Така діяльність має бути зосереджена на кількох напрямках.

По-перше, від початку власної агресії у Криму у лютому 2014 р. Росія за допомогою права вето, яким наділені постійні члени РБ ООН, блокує її роботу, зводячи функціонування головного органу світової системи безпеки до майданчика для обміну заявами. Тому варто скористатись відповідними міжнародно-правовими передумовами: РФ не має юридичних підстав для членства у РБ ООН, бо не пройшла процедур, передбачених у Статуті ООН для держав, що прагнуть набути членства в Організації; не могла набути членства в порядку правонаступництва (це не передбачено Статутом); концепція «Росія - держава-продовжувач СРСР» суперечить нормам міжнародного права; відоме Рішення Ради голів держав СНД від 21.12.1991 р. не відповідає положенням Статуту ООН, не має ознак міжнародного договору, передбачених Віденською конвенцією 1969 р., не може вважатись ані повідомленням про правонаступництво РФ, ані відмовою інших держав Співдружності від правонаступництва. Крім того, це рішення ухвалене в контексті гарантування дотримання Росією принципів міжнародного права, брутально порушених нею.

РФ не відповідає визначеним у Статуті ООН критеріям навіть для «звичайного» члена і, як агресор, аж ніяк не може бути постійним членом Ради Безпеки. Відтак, це питання повинно розглядатись на міжнародному рівні, що актуалізується у зв'язку із послідовним і цілеспрямованим блокуванням Росією роботи РБ ООН.

Другий напрямок - визнання Україною юрисдикції МКС і, загалом, активізація взаємодії з цим органом.

По-третє, йдеться про звернення України до МС ООН. Його юрисдикція загалом є факультативною, тобто потребує згоди сторін. Однак, Росія визнає юрисдикцію Суду відповідно до ряду міжнародних договорів, приміром, Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. Важливо чітко дотримуватись процедур, передбачених відповідними договорами, щоб МС ООН не відмовив у розгляді, як це сталось у 2011 р. щодо позову Грузії проти Росії за Конвенцією 1965 р., на тій підставі, що обов'язкова досудова процедура, визначена цим договором, не була виконана. Що ж стосується потенціалу розгляду МС ООН справи щодо статусу Кримського півострова, вбачається, що це питання є неоднозначним: жодних сумнівів у статусі Криму немає і міжнародна спільнота визнає півострів невіднятною частиною нашої держави.

По-четверте, слід використовувати потенціал ЄСПЛ. Україна в рамках механізму ст. 33 Конвенції 1950 р. подала три міждержавні заяви проти РФ. ЄСПЛ розглядає і низку справ за позовами громадян України проти Росії. Для нашої держави висновки Суду мають в основному політичне значення. Водночас, переваги звернення до ЄСПЛ суттєві: а) мінімальні ризики відхилення заяв з причин відсутності юрисдикції Суду; б) висока вірогідність винесення рішення на користь постраждалої особи із встановленням фактів порушень Росією положень Конвенції 1950 р. та протоколів до неї; в) можливість присудження компенсації, насамперед фізичним особам; г) засвідчення невизнання нашою державою нинішньої ситуації, заперечення проти неї, що можна використовувати як обґрунтування правової позиції України; ґ) засвідчення впевненості нашої держави в юридичній обґрунтованості своїх дій; д) тиск на агресора і сприяння збільшенню правових підстав для посилення санкцій щодо нього.

Характерною, з огляду на загальний правовий нігілізм, який Росія послідовно сповідує впродовж 2014 - 2015 рр., стала ухвала Конституційного Суду РФ від 14.07.2015 р. Йдеться про грубе порушення міжнародно-правових зобов'язань Росії, позбавлення сенсу її членства у Раді Європи, підрив авторитету та ефективності системи захисту прав людини на основі Конвенції 1950 р. в цілому, що, відтак, вимагатиме від Ради Європи відповідних рішень.

У контексті справ України проти Росії в ЄСПЛ, дії РФ спрямовані на імітацію «суперечності» між положеннями міжнародного права та її внутрішнього законодавства (норми ч. 1 ст. 65 розділу ІІІ Конституції РФ, до яких так званим «законом» від 21.03.2014 р. № 6-ФКЗ додано згадку про анексований Кримський півострів), унеможливлення притягнення Росії до відповідальності як агресора та порушника прав людини. Однак, з міжнародно-правового погляду, перспектив такі дії не мають, не впливають на обов'язковість виконання рішення ЄСПЛ і не дадуть РФ можливості уникнути відповідальності за їхнє невиконання.

По-п'яте, йдеться про звернення українських юридичних осіб до міжнародних арбітражних процедур для відшкодування заподіяної Росією матеріальної шкоди. Можливе використання механізмів, передбачених Міжурядовою угодою про заохочення та взаємний захист інвестицій від 27.11.1998 р.

До позитивів такого звернення належать: а) висока вірогідність вирішення справи на користь позивача, у випадку рішення про застосовність відповідної угоди; б) великі суми відшкодування; в) можливості примусового виконання рішень на території держав-учасниць Нью-Йоркської конвенції 1958 р. Недоліки полягають у: а) необхідності доведення того, що спір підпадає під дію Угоди 1998 р., бо РФ здійснює контроль та ефективну юрисдикцію в Криму, тобто на окупованій нею території України; б) достатньо тривалому розгляді справ як, приміром, і у випадку з ЄСПЛ; в) значних процесуальних витратах.

По-шосте, важливим є інструмент санкцій по відношенню до РФ. Чинні нині санкції не всеохопні, не достатньо радикальні, не мають вирішального впливу на економіку Росії і, відтак, не здатні докорінно змінити її поведінку. Наразі по відношенню до агресора використано лише невелику частину з наявного у держав та ЄС широкого арсеналу санкцій, передусім економічних. Україна, попри ухвалення відповідного закону, санкції практично не застосовує.

Належні правові підстави для більш жорстких заходів з боку держав та ЄС є: порушник не бажає припиняти свої протиправні дії щодо Кримського півострова у вигляді збереження стану анексії, завдання матеріальної шкоди Україні, продовження чинення злочинів проти населення, грубих та систематичних порушень прав і основних свобод людини та прав національних меншин.