Постійний дописувач сайту UAinfo, блогер Андрій Шерстюк розповідає про реалії життя в Дніпропетровську. Його погляд свіжий, не замилений, адже раніше з сім'єю мешкав у столиці і тільки нещодавно до рідного міста. Що здивувало Андрія? Що пригнітило? Що обурило?

Півроку тому наша сім'я переїхала з Києва до Дніпропетровська. Власне житло за вісім років у столиці ми так і не придбали. Дружина хотіла почати власну справу, бо набридло працювати на когось навіть у топ-менеджменті. Але цей пост не про це.

Ми поверталися у місто, де народилися я і моя донька, де живуть більшість наших друзів, і найголовніше, де в нас є власний дім із 6 сотками для садово-городньої творчості. Я можу писати будь-де, дружина вести свій невеличкий інтернет-бізнес також. Тільки для моєї доньки в Києві залишився весь її світ, адже переїхали ми туди, коли їй було п'ять, а зараз їй тринадцять.

Адаптація на новому-старому місці була нелегкою навіть для мене - корінного дніпропетровця. Перше, що помічаєш у місті - це тотальний бруд і відсутність урн. Щоб викинути сміття треба мати неабияке терпіння. Я не можу похвалитися тим, що кожен день виходжу з дому, але я ще жодного разу за півроку не бачив у Дніпропетровську двірника, що працює.

Неприємно дивує відношення городян до правил дорожнього руху. Після Києва розумієш, що в Дніпрі на дорогах відбувається справжнє пекло. По-перше, тут немає звичаю серед водіїв пропускати пішоходів навіть на вузеньких вуличках. Навіть якщо ти показуєш намір перейти дорогу, ніхто і не подумає гальмувати. Така екзистенціальна гра під назвою «Хто важкіше, той і правий». По-друге, для пішоходів світлофор - це не аргумент. Дорогу переходять у будь-яких місцях, не зважаючи ані на швидкість автомобільного потоку, ані на ширину проїжджої частини. По-третє, громадський транспорт. Нормально працюють лише трамваї, коли не ламаються. Тролейбуси можуть ходити тільки вранці і увечері по дві години у час-пік. Субота й неділя для деяких маршрутів вихідний. А автобусів у Дніпропетровську як громадського транспорту не існує взагалі. Їх місце зайняли маршрутки. Водії цих транспортних засобів про зупинки, мабуть нічого не чули, бо зупиняються вони там, де завгодно. Я сам неодноразово був свідком, коли маршрутка підбирала пасажирів посеред перехрестя чи у третьому ряду, зупиняючи увесь рух на дорозі. Найгірше, я розумію, що так було завжди. І я не знаю, що треба зробити, аби щось змінилося. Адже повага - це не лише девіз УЄФА, але й об'єктивна необхідність суспільного існування, яка виховується з дитинства.

Якість дорожнього покриття у Дніпропетровську дуже низька навіть на тротуарах. На другорядних вулицях, аби не вбитися, коли стемніє, часто доводиться йти по проїжджій частині дороги. А подорож на будь-якому транспортному засобі завжди супроводжується тряскою.

Після переїзду ми здивувалися неприємним цінам на продукти харчування. Адже тут дешевше коштують тільки овочі, що вирощуються неподалік. Все інше - крупи, олія, м'ясо, курячі яйця, молоко - коштує дорожче, інколи навіть значно дорожче. У Дніпропетровську відсутня мережа гіпермаркетів Ашан, немає Екомаркетів, а нішу бюджетних магазинів займає АТБ. Проте АТБ пропонує доволі скудний вибір і дуже спірну якість. Нашій сім'ї з переїздом довелося відмовитися від багатьох звичних страв, адже ми або не були в змозі знайти потрібні продукти, або магазини ставили на них неадекватну ціну.

Позавчора 29 вересня з моєю дитиною сталося лихо. О третій годині дня вона поверталася зі школи, вийшла з трамваю, і за два квартали до дому її зупинив якийсь покидьок. Силою він затягнув доньку в балку і відібрав в неї телефон. Слава Богу, що не вбив. Я розумію, що таке могло статися будь-де. Від такого нещастя ніхто не може бути застрахований. Але те, що трапилося далі, я зрозуміти не в змозі. Налякана тринадцятирічна дівчинка звертається за допомогою до найближчих хат і натрапляє на агресивну байдужість. На неї кричать, її ображають, звинувачують, що буцімто вона сама винна, що ходить по балкам з телефоном. Дитина не знає міста, просить допомогти вивести її з балки, бо була настільки налякана, що не запам'ятала дороги. А перед її носом зачиняють двері, звинувачуючи у всіх смертних гріхах. Жоден не викликав міліцію, не дозволив подзвонити батькам, навіть не сказав, де вона знаходиться!

Дніпропетровці! Сусіди! Що з вами трапилося?! Чи можливо ні у кого з вас немає дітей? Чи ви зачерствіли настільки, що вважаєте цю ситуацію нормальною?! Невже ви не розумієте, що ваша байдужість постійно обертається проти вас самих?!

Я дуже люблю Дніпропетровськ. Мені подобаються його тихі чечілівські вулички з непримітними двоповерховими робітничими будиночками, я люблю його парки та набережну, поєднання неокласицизму і ампіру у архітектурі центра. Я навіть не маю нічого проти недолугого несмаку Мінори і багатьох нових будівель. Але я не знаю злішого народу в Україні ніж дніпропетровці. Моя дитина після переїзду навіть зазначила, що такому красивому місту не вистачає тільки одного – киян. Ви не зустрінете тут посмішок і невимушених розмов сусідів у ліфтах. Тут взагалі відсутнє почуття легкості буття. Мені навіть здається, що дніпропетровці починають походити на москвичів. Дуже часто особливо у час-пік у громадському транспорті відчуваєш, що тотальна ненависть городян один до одного ось-ось матеріалізується. Тут краще ходити пішки.

Я не знаю рецепту, як змінити людей. На такі трансформації певно потрібна активна пропаганда людяності і любові, й десятки років. Перейменуванням міста тут не обійдеться. Треба міняти сутність людей.

А поки оголошую свій дім посольством Києва у Дніпропетровську, бо мені огидно асоціювати себе з місцевими мешканцями.