Мета і засіб. Не плутати їх. Про це нам нагадували польські експерти. йшлося про євроінтеграцію.

Для Польщі свого часу сам процес євроінтеграції був справою вигідною, бо супроводжувався настільки фантастичними дотаціями, допомогами і фінансуванням з боку ЄС, що навіть якби і не ставити за мету набуття повноправного членство в ЄС, то і процес інтеграції та підготовки не минув би для цієї держави без помітних позитивних наслідків. Але було фінансування і була чітко заявлена ЄС кінцева мета – членство в ЄС.

Для України це не так. Немає з боку ЄС чітко визначеної остаточної мети. Немає і фінансової та іншої допомоги у обсягах, які хоча б віддалено нагадували все те, що надавалося Польщі.

І процес євроінтеграції пов'язаний з втратами економічного характеру. На питання "так навіщо ж втрачати?" відповіді, можливо, і не було б, якби не простий факт – альтернативи немає. Нікуди більше йти. Треба погоджуватися на тимчасові втрати заради майбутніх можливих вигод.

Це міркування підводить нас до ситуації з Мінськими угодами.

Мінські угоди для хорошого дипломата могли би бути підходящим інструментом. Інструментом вирішення конкретного і найбільш важливого питання – зупинити кровопролиття і стрілянину на Донбасі.

Мінські домовленості не можуть бути ціллю дипломатичних зусиль. З однієї простої причини – вони нав"язані і невігідні для України. Не може бути ціллю те, що шкодить країні. Тим більше, що інструмент вже спрацював – нагарячіша фаза конфлікту підходить до завершення. Це визнає навіть суперобережний Турчинов, який після героїчної здачі Криму дмухає навіть на холодне.

Отже, досягли того, що хотіли – змінюйте інструмент. Відмовляйтесь від невигідної їх частини – політичної, яка збройну агресію Росії переводить у площину внутрішнього конфлікту в Україні.

А ні. Порошенко йде вперед. До прірви. І думаю, що помітить її лише тоді, коли вона буде у нього під ногами. Аби лише це стало тільки його особистою драмою, а не трагедією усієї країни.