Все ж таки Париж застав українців зненацька. Як завжди, більшість наївних гречкосіїв вірило в диво. Меркель з Олландом. В Західну демократію. Ненависть до агресорів і насильників та християнське, бодай би, співчуття до жертви. Але, рятуючи крихку Європу від навали сирійських біженців і Росії, яка ніяк не хоче вилазити з танку, «Нормандський формат» в стилі «Мюнхенського» безцеремонно злив Україну.

Президент з очільниками, відійшовши від шоку, кинулись переконувати виборців, що надання Особливого статусу бойовикам шляхом проведення там сурогатних виборів дозволить «Україні повернутися на Донбас», а після цього - і в Крим. Президент, рейтинг якого знаходиться між статистичною похибкою (на Сході) і 15-20% в іншій частині колись однієї з найбільших єврокраїн, вимагає, таким чином, для себе особливої довіри і найвищої легітимності. Бо збирається діяти, виключно орієнтуючись на власне розуміння ситуації і не спираючись, жодним чином, на думку суспільства. Тому що його абсолютна більшість тривало притримується недовіри до його політики.

Натомість рішучим і відкритим планом по захисту національних інтересів, нам пропонуються тільки слова, пафос, загорнуті в яскраві обгортки емоції. Незгодних чисельна пропрезидентська бюрократія, разом із найнятими для цього відомими і не дуже блогерами, одразу записують «в агенти Кремля». Ставлять печатку диявола. Маючи в руках майже всі провідні, послушні ЗМІ та Інтернет-ресурси.

Оцінимо спільно ситуацію, що склалася на сьогодні. Можливо й ми в стресі.

Перше. Очільники сепаратистів в Мінську - Пушилін і Дейнего - вимагають :

- спільної роботи над Особливим законопроектом про вибори на захоплених територіях Донецької та Луганської областей, тобто права вето на будь-які протирічні сатанинським планам Москви;

- всі документи, будь-які внутрішні рішення, розбіжності та компроміси підписувати двома сторонами і оформити процедури спільним регламентом, тобто визначально тримати українських переговірників на короткому шнурку;

- підготовлений законопроект не може бути змінений парламентом у частині, яку погодила трьохстороння контактна група, чи в іншій, яка може вплинути на зміст домовленостей, тобто, ВРУ стає тільки інструментом політики Путіна-сепаратистів по де суверенізації України, нехтуючи своєю суверенністю;

- сепаратисти вимагають жорсткого закріплення рішення «Паризького саміту» про те, що особливий закон про вибори врахує всі особливості та інтереси сепаратистів; забезпечить прямо, або через прийняття спеціального закону імунітет учасників бойових дій від переслідування (всеосяжну амністію та легітимного включення їх у загальнонаціональний політичний процес), сформулює політичну базу для створення через прийняття окремого закону з внесенням відповідних положень у Перехідні положення нової Конституції про Особливий статус захопленого Донбасу.

Досягнути якогось важливого для українців компромісу нашій владі по кожному з цих пунктів буде майже неможливо, якщо їх не вдасться таємно обміняти на ще більші поступки сепаратистам.

Друге. Невідомо, як може бути забезпечена безпека виборів, оскільки в Парижі про це намагались вголос не говорити, а сепаратисти гарантують це зробити власними силами. Про допуск для захисту виборчих дільниць і самого процесу голосування національної гвардії і української міліції взагалі не йдеться. Отже, хочемо ми цього чи не хочемо, мусимо усвідомити, що вибори у лютому наступного року швидше за все будуть відбуватися під контролем майже 50-ти тисячної армії бойовиків. З крупнокаліберною зброєю і танками. Вона відведена всього на спринтерську дистанцію 15 кілометрів від лінії розмежування.

Очевидно, найбільшою проблемою Мінських і Паризьких переговорів є якраз відсутність будь-яких гарантій. Гіпотетичних. Навіть з боку сепаратистів. Оскільки питання про демілітаризацію, тобто роззброєння хоча би населення на захоплених територіях, відведення професійних збройних формувань у спеціально демілітаризовані зони під контролем ОБСЄ, ну, на час виборів, ніхто не обговорює. І не буде. А поновити новий виток конфлікту чи окремі бойові дії в умовах високої боєготовності сепаратистських армій не потребує якихось зусиль.

Тим більше, що попри велику кількість рангових дипломатів, золотопогонних і ні, спеціалістів у сфері безпеки, креативних політтехнологів Банкової, які безперервно стібнуться над суспільством, ніхто не здогадався створити спеціальну контрольно-моніторингову змішану групу по спостереженню за відведенням важкої і легкої зброї згідно домовленостей. Бо ОБСЄ не раз звинувачували у пасивності і необ'єктивності. Тому, штаб АТО несміливо заявляє, що «за попередньою інформацією противник також відводить озброєння». А може й ні. Хтозна. Правда, ще є 37 днів для цього своєрідного маневру. Ну, добре, а що робити із 150 спеціальними базами-таборами на захоплених територіях, які інтенсивно готують РДГ. Вони розміщені й в адміністративних та інших приміщеннях, що можуть бути задіяні для виборчого процесу.

Третє. Сепаратисти не скасували вибори, про що дещо передчасно заявив президент. Вони їх лише перенесли. Як і планували це зробити раніше. Банкова делікатно промовчала. Тільки Роман Безсмертний, за що соцмережі його відзначили, заявив що це «ультиматум». Тобто Україна змушена діяти під прицілами ультиматумів Путіна, Меркель-Олланда. І ще й бойовиків. Ліків від цього дуже мало. Та небезпека полягає в іншому. Попри те, що президенти України та Росії мовчки покинули Єлисейський палац, а Путін й ще ніяк не прокоментував зустріч, бо вона його не цікавила, турбує спільність двох ворогуючих сторін в розумінні способу завершення воєнного конфлікту на Донбасі. Путін, як він того хотів із самого початку агресії, переміг і добився того, що питання війни з Україною знято з порядку денного шляхом переведення Києва в прямий діалог з терористами. Це й є переговори двох конфліктуючих сторін (українська держава - воюючі сепаратисти). Як спосіб виходу із стану громадянської війни. Саме на ній, як на формі конфлікту на самому початку наполягав Кремль. Росія - над сутичкою і нічого не винна Україні. За заявою президента нам все має відновити та компенсувати не РФ, а Захід.

Четверте. Меркель і Олланд переконали українського президента в його інтересі, аби включити у склад України «підконтрольні повстанцям райони». Без сумніву, ми всі знімемо капелюхи і будемо вічно славити нашого главу держави, якщо на цих виборах переможуть проукраїнські, націонал-патріотичні, державницькі сили. Тоді увесь світ буде аплодувати цьому унікальному, політико-дипломатичному успіху нашого лідера і франко-німецького тандему. Але якщо там виграють сепаратисти бойовики і терористи всіх мастей, то Петру Порошенку прийдеться не тільки визнати їх і співпрацювати з ними, але й підписувати з ними традиційні, і не дуже, політичні компроміси. Це європейська практика. Але головне інше. Буде відкрито чорну скриньку Пандори. І що з неї вилізе...

П'яте. Путін «в шоколаді». Він отримав легітимну і ефектну паузу для роздмухування невеличкої світової війни в Сирії, де в нервовий вузол сплелися інтереси головних глобальних гравців. Західні агентства шаленіють від щоденної аналітики про його «гросмейстерські» успіхи в приниженні США і подавлені ЄС. Дехто, навіть, вже починає називати його рятівником цивілізованого християнського світу від жорстокого джихаду новоявленого халіфату ІДІЛ. Україну згадують виключно лише в цьому контексті, як перемогу азартного господаря Кремля, який після розпарених світовою пресою авіаударів, б'є по базах і скупченню ворогів Башара Асада крилатими ракетами Каспійської флотилії.

Що в залишку? Поки що вишиванка чорними нитками. Існуюча політична, керуюча Україною, група, здається, немає ніяких оглядових ресурсів провести будь-які позитивні реформи. Хіба що в процесі «деолігархізації» перерозподілити активи і фінансові потоки. На тлі технічного дефолту України НБУ, в повній насназі, штучно, через створення адміністративно-валютного коридору, для спокійного випасу електорату в час місцевих виборів, не тільки стримує курс гривні, але й твердою адмінрукою зменшує його до долара США. Корупція зашкалює за межі здорового глузду, а захистити буденні права і свободи людини можливо тільки конвертом з грошима або черговим Майданом, який ніколи не збереться, «бо його хоче Путін». «Мир будь-якою ціною» перетворив українців у пасивних соглядателів розладу своєї незрілої державності. Боляче розуміти, що нинішні громадяни ніякого генетичного зв'язку, як видно, із звитяжною Козацькою Добою не мають. Наразі, ми ще можемо щось говорити. Але й в цьому стає все менше і менше якогось сенсу. Рано-чи-пізно олігархія, яка розглядає державу виключно як дійну корову, яку не потрібно годувати, розбереться із цією дратівливою проблемою свободи слова. Всі поліцейські і фінансові ресурси вона, нестримно багатіючи, зосереджує у своїх руках.