«Повернення додому» - фраза, що супроводжує українців останні півтора року і яка розділила громадян на три категорії. Перша - солдати, що повертаються додому з війни й стикаються з проблемами, пов'язаними із цим. А таких безліч. Це і психологічна реабілітація, адаптація до мирного середовища, забезпечення роботою, визнання учасником АТО (Президент нещодавно пообіцяв прискорити цю процедуру), спекуляції на тему «повернемося і помстимося владі на Банковій» тощо. Цей клубок проблем далеко не завжди може вирішити держава. Тим паче, коли бійці, щиро воювали за свою батьківщину, бачать існуючий безлад у самому тилу, де спостерігають зовсім не розбудову держави, а її остаточне розкрадання. Ефіри ж із проросійськими політиками та спроби реваншу «Опоблоку» для таких хлопців виблискують ножем за спиною. Вони переконуються в тому, що в країні нічого не змінилося, а влада під виглядом мирного врегулювання просто капітулювала перед агресором. Ця капітуляція, як і колись «успішні відступи», подаються у вигляді дипломатичних прийомів і навіть перемог. Абсурдні заяви, якими частують населення, про незрозумілі вибори на Донбасі, після (а не до) яких має відбутися виведення російських військ з України, лише доводять, що саме слово «капітуляція» адекватно відображає стан справ. Капітуляція, а значить - обнуління зусиль солдатів зі звільнення окупованих територій.

Сам же Путін як завжди заперечує присутність російських військ на Донбасі, що перетворює заяви учасників Нормандської четвірки на нічим не підкріплену гру слів. Це лише підсилює розчарування й підтверджує думку про те, що Путін не стільки перевів фокус агресії з України на Сирію, скільки домігся результативного удару в наш тил. Цей удар було здійснено не артилерією і не російською авіацією, що активно застосовується Росією на Близькому Сході. Удару було завдано Путіним у вигляді фактичної реінкарнації проросійських сил в українському політикумі у вигляді «Опоблоку» та подібних до нього проектів. ЗМІ у свою чергу активно заговорили про те, що в Луганську на ключових посадах бандитської влади стоять люди Єфремова, - і це тільки на Луганщині. Сам же Єфремов нібито перебуває під слідством у Києві, а самих слідчих, схоже, цікавить не роль колишнього глави Луганщини в руйнуванні державності України, а його майно. Ще в лютому йому визначили функцію інформаційного громовідводу від згаданих соратників, що присутні далеко не лише в парламенті.

Всі ці моменти породжують закономірну реакцію військовиків - лише найнятий п'яний сепаратист і привезений російський солдат мали потрапити під приціл наших гармат? Тема, яку обов'язково порушуватимуть радикальні рухи, що апелюють до патріотичних сил. На сході України, до речі, патріотичні сили представлені нехай і нешироко, але абсолютно непримиренними особистостями. У цьому випадку боротьба влади з добровольчим рухом призвела до його витіснення з фронту, але не до ліквідації, а значить - породила ще більшу агресію в цьому «гарячому» прошарку. Цей прошарок являє собою не критичну народну масу, що загрожує заворушеннями, а радше детонатор, який може бути майстерно використано тими, хто розуміється на провокаціях.

Останнім часом на сході України дійсно стріляють мало, а звільнені міста вже кілька місяців як позбулися від достатку мілітаристських атрибутів. У Сіверськодонецьку, наприклад, у порівнянні з минулою зимою, військових на вулицях явно поменшало. Сонними вулицями деколи проїжджають військові автівки, а про танки та БТРи мешканці міста взагалі почали забувати. Місцеві вже не думають про війну, але й вибори їх цікавлять мало, адже суть їх проведення не змінилася. Той самий популізм, ті самі гасла, ті самі принципи. Єдине, що дійсно турбує українців на цих землях - це непомірні ціни, які геть-чисто з'їдають худі сімейні бюджети.

У поїздах та маршрутках луганчани активно обговорюють можливість повернення до рідного Луганська. Не тому що там краще. Навпаки, ніхто не пов'язує з окупованим Луганськом «світле майбутнє». Однак у більшості переселенців просто не вистачає коштів не те щоб прогодувати родину, а й просто орендувати житло. Про купівлю нерухомості у багатьох питання навіть не стоїть. Це і є друга категорія українських громадян, які познайомилися з поняттям повернення на рідну землю. Всім зрозуміло, що нікуди проросійські бойовики з Донбасу не зникнуть, хоча сам регіон Путіну абсолютно непотрібний.

Він домігся чогось більшого на зовсім іншому рівні, незважаючи на запевнення деяких політологів про те, що на сході України кремлівський диктатор зазнав фіаско. Простим громадянам з окупованого Донбасу незрозуміло, в чому це фіаско полягає. Вони розуміють інше - їм, по-перше, потрібна можливість вільного пересування між своєю домівкою та вільною Україною. По-друге, їх цікавить курс рубля до гривні, бо рубль на окупованій території майже витіснив гривню. По-третє, абсолютно не відповідають твердженню про «поразку Кремля» регулярні тактичні навчання ДРГ так званої «народної міліції ЛНР» із застосуванням важкої техніки. Нещодавні «танкові біатлони» в Торезі з дитячими жертвами на полігоні лише підкреслюють картину того, що Сирія не має прямого стосунку до перемир'я на Донбасі, й вже тим паче не послабила Кремль.

Донбас - це зовсім окрема реальність, ланка в ланцюзі агресивної політики Москви. Бомбардування на Близькому Сході поставили світ у необхідність прямого діалогу з Путіним, а український Донбас лише консервується у своєму потворному отруйному соусі. Схоже, що на сході України ми маємо справу з показовим театром, коли обидві сторони конфлікту демонструють один одному формальну готовність до миру. І за нібито «поступками» Путіна проглядаються саме наші невидимі поступки. Чим ми платимо за таке перемир'я, насправді можна лише здогадуватися.

Затишшя й перемир'я дійсно дали надію багатьом переселенцям у тому, що тепер їм вдасться безперешкодно повернутися додому.

Але куди й до кого? Безперспективна земля Донбасу дає можливість деяким спритним пенсіонерам отримувати пенсію і в рублях, і в гривнях, а активні громадяни не тільки не бачать там перспектив і майбутнього, але й не з чуток знають про «віджим» бізнесу і що означає «потрапити на підвал». Розмови ж про вибори на окупованих територіях звучать для українців як безглузде глузування.

Очевидно, що подібна консервація частини тіла нашої країни, що гниє, лише відтерміновує набагато страшнішу розв'язку трагічних подій на сході України. Особливо це добре відчуває третя категорія громадян, котра при всьому бажанні повернутися до рідних міст не зможе цього зробити.

До числа таких громадян належить сирієць Башир Саєд, у якого 1 березня цього року бандити забрали бізнес у місті Свердловськ - всі магазини й крамнички, разом із грошима, товаром та іншим майном. В той час Башир вже перебував в Одесі, й ні він, ні його родина безпосередньо не постраждала від нападу бандитів. Однак шлях додому йому закрито. Як сказав йому в телефонній розмові один із бойовиків (до речі, чеченець) причина експропріації - гасло «Слава Україні!». Дійсно, 2014 року Башир був учасником луганського Євромайдану. В його випадку ціною виступів під пам'ятником Тарасу Шевченку став бізнес. Для багатьох інших - свобода, здоров'я і навіть життя.

Не повернеться додому й дочка розстріляної луганської радіоведучої Альони Корольової разом з її чоловіком. Зірку «Русского радио» разом із чоловіком бойовики вбили на початку серпня минулого року за те, що ті відвезли продукти українським бійцям до луганського аеропорту. Гіркою іронією тепер звучить слоган на FM-хвилях: «Русское радио - все будет хорошо!». Про смерть батьків дівчинка дізналася лише через рік, увесь цей час вимагаючи, щоб їх звільнили «з полону».

Невідомою залишається доля Маші Варфоломєєвої, яка мала необережність повернутися до Луганську цієї зими і яку бойовики звинуватили в тому, що вона, при зорі «-5», є «коректувальницею вогню». А в усьому винна одна її необережна фотографія з сувенірною «візитівкою Яроша».

Це яскраві, але лише окремі епізоди трагедії тих луганчан, для яких рідна домівка стала грудкою болю, розчарування та зради. Держава Україна їм у кращому випадку пропонує 400 грн щомісячної допомоги, бойовики їх чекають «на підвалах», а політики мають совість розповідати про якісь «вибори» з амністією. Квазіреальність, яка може вибухнути будь-якої миті й творцями якої є зокрема і ми самі.