Є такі цивілізаційні поняття, зміст яких з'ясо­вуєш упродовж усього життя. Для мене «провінція» – з цієї категорії. Слово однозначно лайливе, обтяжене негативними асоціаціями. Щось вторинне, відстале, причому безнадійно відстале, водночас агресивне й нетолерантне. Але в чому конкретно його сенс, кого чи що можна з повним правом ним таврувати, до пуття незрозуміло. Щось для тебе провінція, для когось ти сам провінціал.

Знайомство з латиною трохи допомагає. Римське provincia – від «перемагати», «завойовувати». Із самого початку це практично повний синонім слова «колонія», щось завойоване, переможене. Ну а далі вже адміністративна одиниця, і аж потім – просто глибинка. Тут є на що спертися в сенсі розуміння процесів. Колоніальний означає відстійний, імпотентний, ментально залежний і, головне, позбавлений будь-якої можливості впливати на хід речей, хіба що особисто збагачуватися, якщо пощастить.

Отже, йдеться не лише про відсталість, а ще й про специфічний різновид покори й, схоже, задоволення цією покорою. Коли мандруєш нашою країною поза межами великих адміністративних центрів, швидко усвідомлюєш, що це, власне, і є визначальним: не пошарпані будинки, не діряві дороги, не пусті очі безробітних, а рабський (саме так: рабський!) менталітет. Бо в часи інтернету й лоукостів мешканець Коломиї чи Пирятина за бажання (і наявності певної освіти, тобто теж бажання) може бути в курсі світових культурних трендів не гірше, ніж професор Оксфорда. Я залишаю поза дужками питання добробуту: погодьтеся, читати Річарда Фленаґана, слухати свіжий альбом Alt-J чи подорожувати до Амстердама автостопом на голодний шлунок – це вимагає певного ентузіазму. А решта не таких завзятих радітиме гастролям Іво Бобула й усоте обиратиме звичного хазяїна на посаду місцевого прокуратора, у чому ми переконаємося найближчої неділі.

Тимчасом деякі інші нації давно скористалися перевагами глобального світу. Американський Сіетл, сусідній канадський Ванкувер, французький Авіньйон, італійську Ґеную ніяк не назвеш глухими закутками. Тут вирує життя, влаштовуються культурні заходи світового значення, сюди йде бізнес, не кажучи вже про туристів... Та де там Сіетл – подивіться на польський Гданськ, колись осередок похмурого індастріалу, це зовсім близько! Головне, звісно, не фестивалі й не музеї – йдеться про дух, про динаміку, про можливості індивідуального розвитку. Окрім законодавства, загального інвестиційного клімату й інфраструктури усе потребує, як мінімум, зусилля самих громад.

Так склалося, що за останні місяці я кілька разів брав участь у різних громадських заходах із залученням саме регіональних (це щоби не сказати «провінційних») активістів. Враження строкаті: є дорослі люди, які готові брати на себе відповідальність і шукати підтримку в горизонтальних зв'язках, які мислять пріоритетами та стратегіями, ніби начиталися якого-небудь Карнеґі: «Думай глобально, дій локально» – і це той тип українця, який найяскравіше проявився на Майдані, а потім під час війни на фронті й у тилу. А є інші – теж небайдужі, теж налаштовані на суспільне добро, але вони сприймають громадські рухи переважно як інструмент, що допоможе їм достукатися до самої гори, до доброго царя, а той уже має почути всіх, покарати місцевих гадів і навести лад. І це ще не найгірший варіант! Найгірший ми всі знаємо: воно стоїть у черзі за гречкою, воно ненавидить будь-які прояви сучасності як натяки на його недосконалість, воно готове саме брехати й бути обдуреним, воно не вірить нікому й водночас хоче довіритися «сильній руці» або принаймні тому, кого воно вважає сильною рукою...

До останнього часу я був налаштований скептично стосовно перспектив місцевого самоврядування саме в нас. Разом з іншими я гадав, що реформа з децентралізації передчасна й лише закріпить чинну владу регіональних баронів. Враження багатьох експертів напередодні виборів саме з місць переконують, що не все так однозначно. Десь як і раніше панують адмінресурс і гречка, а десь прокинулися здорові сили й досить успішно чинять опір гнилому істеблішменту.

Провінція страшна своєю інерцією. Розгойдати звичку до покори й кругової поруки там, де всі всіх знають і пов'язані залежностями, значно складніше, ніж у відносно атомарному мегаполісі. Зрозуміло, що після 25-го будуть страшенні розчарування й чергова хвиля всепропальства. Водночас будь-які локальні перемоги справжнього самоврядування над сталим фео­далізмом матимуть кумулятивний ефект. Це боротьба не на тижні, а на роки. Ну а як інакше наростити м'язову масу громадянському суспільству?