MENU

«Тіні забутих предків». Як почалась дружба Івана Дзюби із Сергієм Параджановим

3378 0

Відкрита днями в Національному музеї літератури України виставка, присвячена 50-річчю фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», ще раз привернула увагу до цього видатного кінотвору і до того великого резонансу, який викликав піввіку тому прем΄єрний показ цього фільму в київському кінотеатрі «Україна».

Віддаючи шану творцеві фільму, ми водночас вшановуємо і мужніх людей - Івана Дзюбу, Василя Стуса і В΄ячеслава Чорновола, які виступили на прем΄єрі у вересні 1965-го з протестом проти арештів і репресій. Перш ніж розпитати про це в Івана Михайловича Дзюби, мені хотілося дізнатися, як почалась його дружба із Сергієм Параджановим, що єднало їх, таких різних, - спокійного, врівноваженого ученого-літературознавця й вулканічного кінорежисера. На запитання, як вони познайомились, Іван Михайлович сказав: у нього було таке враження, що весь час з Параджановим був знайомий. Ще не бачивши Сергія, мав нагоду почути про нього. Це був кінець 1950-х, тоді Іван Дзюба навчався в аспірантурі, був завсідником музичних концертів у філармонії. І от одного разу побачив там фантастично красиву молоду жінку. Почав запитувати друзів, знайомих: хто це? Йому жартома відповіли, що, мовляв, пізно вже, її «загарбав» якийсь вірменин, а звати її Світланою. Це була перша згадка про Параджанова в його житті.

Буваючи на переглядах на кіностудії, Дзюба побачив його перший повнометражний фільм. Назагал це був звичайний, сірий радянський фільм, але вразила одна деталь, яка здалася поетичною (бо сам фільм враження не справляв): у касці, що залишилася на місці колишнього бойовища, пташка висиджує пташенят. Ну, а потім, під час роботи над «Тінями забутих предків» і ще до початку, щойно визрівав задум, Іван Дзюба був уже в колі цих людей. Познайомив, можливо, Іван Драч, а, може, Георгій Якутович чи хтось із художників. Це було єдине коло, вони спілкувалися, збиралися - переважно в квартирі Параджанова. Тобто під час роботи над «Тінями» Дзюба брав участь у розмовах, обговоренні. Якоїсь особливої, безпосередньої причетності до фільму він не мав, хоча Сергій до нього звертався, й Іван Михайлович літературу якусь йому давав, яка тут же безслідно зникала. Але вже коли з'явилися фраґменти фільму, бував на їх показах. І коли фільм вийшов, ясно, що дивився і перший варіант, і наступний. Зразу було зрозуміло, що це небувале, що це велика подія, нове явище, зрушення в українському кіно. Статтю, яка вийшла в «Искусстве кино», Дзюба написав не на замовлення, а на свій розсуд. Річ у тому, що тоді взагалі цікаві процеси відбувалися в українському кіно. Вже вийшов на екрани фільм Володимира Денисенка «Сон» - досить непересічний, цікавий. Власне, насамперед про ці два фільми (хоч також і про інші) й написав у статті. Був, як то кажуть, у матеріалі й намагався широко весь цей процес подати і «Тіні забутих предків» осмислити як вершинне і вибухове явище саме в цьому контексті. Розглядав його як провіщення бурхливого і радісного майбутнього українського кіно. Але, на жаль, так воно не вийшло.

Через чотири роки з'явилися й інші важливі стрічки - «Камінний хрест», «Вечір на Івана Купала». Про «Камінний хрест» і ще про деякі фільми того періоду Дзюба також писав, але потім настала пауза. Після 1966 року його фактично не друкували ніде, навіть у Москві. Деякий час міг у Москві друкуватись, але вже й туди дійшло, що не можна. І настала дуже довга пауза, тож по суті він вийшов зі сфери українського кіно. Статтю-відповідь на статтю Михайла Блеймана «Архаїсти чи новатори?», надруковану в журналі «Искусство кино» 1970 року, писав відразу по гарячих слідах, у 1970 році, але надрукувати її вже не міг. Там же писав і про «Камінний хрест», і про всі ці фільми, які Блейман зачепив. Намагався дати альтернативний погляд. Але надрукувати не вдалося. Іван Михайлович вже почувався у такій безнадії, що й великих зусиль не робив для друку, бо писалася ця стаття довго і вона велика. Те, що надруковане в «Искусстве кино», а потім у «Культурі й житті» - це частина. Фактично вона не була доведена до кінця. В Івана Дзюби й досі лежить величезна папка виписок до цієї статті. Стаття Блеймана стала поштовхом до того, щоб зосередитися на цій проблемі, й досі зберігає безліч виписок з літератури про кіномистецтво, починаючи з Лоусона, Балаша, Ейзенштейна, не кажучи про Довженка. Зафіксовані якісь намагання теоретизувати про естетику кіно взагалі. Іноді він заглядає в цю папку, і здається йому, що там є цікаві фраґменти і міркування, які треба було б довести до пуття. І хоч він написав в отій статті-відповіді, що поетичне кіно не є школою, проте це естетичне явище, до того ж феноменальне. І воно теоретично ще не осмислене.

Іван Михайлович зазначив: не знає, чи на Параджанова стаття справила враження, чи не так стаття, як події в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків», але відтоді в них дуже тісні стосунки зав'язалися. Це якоюсь мірою дивно було. Він думав, що отой його виступ у кінотеатрі - це удар для нього, і що це їх посварить. А вийшло навпаки. Параджанов і без того умів собі набувати ворогів серед влади! Тож все одно воно б до конфліктів дійшло. Але то був момент такого вибуху... Він же не знав про їхній задум нічого. І ніхто не знав, крім трьох осіб (а сьогодні повно міфів довкола цього!): Юрія Бадзя, Михайлини Коцюбинської і Дзюби. Чому? Вони втрьох радилися, що треба щось зробити, і як зробити, і хто має зробити - ну й вирішили, що Дзюба скаже на прем'єрі. Більше ніхто не знав і не повинен був знати, інакше воно б зірвалось. І Сергій не знав, хоча влада підозрювала в тому, що це його робота. І Дзюба, коли йшов на це, дуже переживав - розумів, що це буде удар для Параджанова, але вирішив: це справа настільки важлива, що промовчати про ці репресії - гріх. І подумав, що Сергій простить. Але він не тільки простив, а був страшенно радий, захоплений, щасливий, що ця акція відбулася на його прем'єрі. (Можна подумати, що Параджанова не берегли. Але він не дозволяв себе берегти! Він не терпів ніяких обмежень своєї свободи і найхимерніших способів самовиявлення. Ображався, якщо якийсь політичний лист протесту йшов без його підпису).

Після цього їхні стосунки не тільки не захмарились, а, навпаки, стали міцні. Згодом Параджанов давав Івану Михайловичу читати деякі свої сценарії, хоч він, як відомо, писати не любив і не вмів, більше імпровізував, але все-таки... Був у нього сценарій фільму про Тараса Шевченка в такому великого формату зошиті. Іван Михайлович його зберіг. Досить докладний, російською мовою. Він немов би такий перехідний між радянським уявленням про Шевченка і параджановським. Це був ще ранній Параджанов, ще справжнього Параджанова не було. Але інтерес його до цієї теми дуже характерний.

Ну, а потім він знімав «Київські фрески». І, між іншим, така подробиця. Він зробив кілька проб із Дзюбою на головного героя: довелося лежати на якомусь тапчані й терпіти операторські «примірки». Це було на найпершому етапі, а потім він побачив, що з Дзюби не вийде ніякого актора, і облишив це.

У Параджанова була мрія - «Intermezzo» Михайла Коцюбинського. І страшенна біда, що його не поставили. Ще було невелике лібрето «Марія» за поемою Тараса Шевченка. Його цікавила психологія митця, і більше було його власної фантазії просто від цього настрою. В «Марії» у нього був надзвичайно цікавий задум: він прагнув подати це в дусі українського вертепу, з ляльками, зі скринькою. Розповідав, що відбуватиметься на першому поверсі, що на другому. В такому плані він це розв'язував. Характерно, що він хотів це вибудувати як український вертеп. Як би воно в нього вийшло, не зрозуміло, але він так бачив. Крім лібрето, були фантазії на різні теми. Фантазій було безліч - як колажі в нього ніби «мимохідь» народжувались, так і сюжети. Наприклад, імпровізує: якийсь злодій спеціалізується на тому, що в поїздах уночі викрадає чемодани у заснулих пасажирів, викидає їх з вагона, а потім сам на повному ходу вистрибує і ті чемодани знаходить. Одного разу взимку скинув чемодан на насип, а коли вернувся на те місце - бачить: по снігу аж до обрію килим із червоних перлин. Виявляється, зек вертався із Сибіру і віз матері чемодан журавлини. Сергій Параджанов мислив картинами, картинами і кольорами. Світ сприймав через естетику. З брутального обшуку, який у нього проводили, йому найбільше запам'яталося, як впала на підлогу стара лялька і в неї на голові зробилась тріщина, - це він найбільше переживав.

І ще були сценарії в нього. Він дав родині Марти Володимирівні та Івана Михайловича на зберігання свої лібрето і ще якісь матеріали. Тим часом Дзюбу арештували. Через якийсь час Параджанов прийшов до Марти і сказав, що до нього приїхав якийсь закордонний гість і він хоче показати йому ці свої лібрето. Покаже й відразу поверне. Узяв - і все це пропало, мабуть він комусь віддав. А Марта запевняє, що це сталося з його арештом і пропало через цей арешт. Але якби це конфіскували, то воно зараз уже б знайшлося, і могли б віддати, бо нічого там для них цікавого не було. Очевидно, ще кілька оповіданнячок було, недовершених: кілька фраз накидав, але цілість була в нього в пам'яті, в уяві. Втрата всього цього - найбільша біда. Хоч деякі оповідання за кордоном з'явилися.

Коли Дзюба повернувся з в'язниці (це так вважається, що його помилували, а насправді він ще три роки перебував під наглядом, і до нього час від часу приходили люди звідти перевіряти, чи на місці). І саме коли в помешканні Дзюби був «гість», хтось із друзів чи знайомих зателефонував, що Сергій пропав. Марта близько до серця взяла цю звістку, почала телефонувати скрізь - ніхто нічого не знав. Вона заплакала, і той чоловік з органів почав запевняти: будьте спокійні, в нас його немає. І треба сказати, що не брехав: Сергій справді був не в них. Тобто, той чоловік прекрасно знав, бо рішення десь у них приймалося, але арештовувало його МВС, Параджанов проходив як, мовляв, кримінальний злочинець.

Коли Сергій був у в'язниці, у Вінниці, вони листувалися - в родини Дзюб є кілька листів від нього. Марта посилала йому посилки, зокрема вовняні шкарпетки... Після повернення вони зустрічалися з ним тоді, коли він навідувався до Світлани до Києва. На жаль, Дзюба не зміг поїхати на його похорон. А в тбіліській квартирі Іван Михайлович з Мартою були, бачили оте колоритне середовище - сусідів, його маму, сестру... Це було десь наприкінці 1960-х років. Він возив гостей по Грузії, до Вірменії, познайомив зі своїми друзями. Ці зустрічі страшенно втомлювали: на всю ніч вивозять кудись у гори, в якийсь ресторанчик, всі - чоловік 40 чи й більше - мусять виголосити тости. Вони всі красномовні, стільки взаємних похвал! Іван Михайлович слухав і думав: чи це серйозно, чи вони тонко глузують один з одного? Але насправді це добра традиція взаємопошанування, психологічної та моральної взаємопідтримки. Або: пізно вночі вертаються додому. Хочеться спати, раптом на шаленій швидкості підлітає якесь авто, виходить молодий грузин, зовсім незнайомий - ні він нам, ні ми йому, просто летів серед ночі, а додому ще йому не хочеться. Підлітає: «Прошу ко мне в гости! Жена будет рада, мама будет рада!» І тягне до себе серед ночі. Й не відіб'єшся. Через кілька днів вони вже лежали там у Параджанова у ліжку на веранді, відсиплялися, а він вже сам десь бігав. Якось реабілітувалися. А для нього - це його стихія.

Дзюбу завжди дивувало - і в Києві, і там особливо: коли він спав? Коли відпочивав? Коли їв? Ніколи не можна було бачити, щоб він щось їв - крихітку кине в рот, і все. Він якось ухитрявся уривками переспати, але цього ніколи не можна було помітити. Ну і красномовство, хвастощі шалені, особливо в Грузії. З грузинів і вірменів він часто якось щиросердо глузував, і це Дзюбу трохи дивувало, адже Параджанов сам вірменин. Й інколи кидав жарти досить в'їдливі - але не при них. При всьому тому шалено любив вірменів і Вірменію, грузинів і Грузію. Або про того ж Католікоса. З одного боку, він перед ним благоговів, а з другого - так сатирично міг його змалювати! І так у всьому. Він постійно такі сюжети розвивав, жартома, звісно: він, мовляв, в Україні купує шашель, тобто старі меблі, а грузинам продає за мільйон. І справді, він продавав. У нього основне джерело заробітку було не кіно, а торгівля. Як режисеру йому нічого не платили. Але він більше дарував, аніж продавав. Йому дарували, а наступного дня він усе це роздаровував. Він завжди був «гол, как сокол», але через його руки проходила маса речей і грошей. Кудись усе дівалося - був страшенно щедрий, усе віддавав людям. Але мав величезну насолоду, що він це робить.

А там, у Грузії, найфантастичніші легенди розповідав про себе, скажімо, показує якусь обручку: «Это мне английская королева подарила. Это стоит столько-то и столько-то». Грузинські колеги вдають, що вірять, і розуміюче всміхаються. Тож він був дуже суперечливою людиною. Велика, геніальна людина. До речі, він себе завжди називав генієм, і це не викликало ні в кого ні сміху, ні подиву. Якось так він це по-дитячому говорив, що сприймалося воно як само собою зрозуміле.

Іван Михайлович каже про людину, якої сьогодні з нами немає, ми його сьогодні ідеалізуємо і все тільки в тоні похвал говоримо. Хоч насправді в нього були і негативні, і неприємні риси. Але вони дрібні порівняно з тим великим, що в ньому було. Наприклад, він міг вчинити так: хтось прийшов до нього - він хвалить його, обнімає, цілує, захоплені характеристики дає. Той вийшов - і йому навздогін Сергій говорить щось дуже дошкульне і «знімає» всі похвали. Але все йому пробачали, бо знали, що він не зо зла це робить, що за душею нічого поганого ні проти кого немає, що він буде щиро обнімати людину і робитиме для неї все добре. Але щось сказати може. І взагалі без своїх «вад» Параджанов не був би тією невичерпно оригінальною і переконливою у своїй людській повноті постаттю. В ньому був «низ» і «верх», але «низ» існував для «верху», а не навпаки, як буває.

Параджанов цікавився Шевченком, згодом він реалізував свій інтерес до генія у фільмі «Саят-Нова» - і в цьому багато різних стимулів. Перший - те, що він надзвичайно чутливий до національних світів. Він ужився в Україну. Не дивує, що Вірменія, але і Грузія, і всі національні світи для нього були близькі. Він такий універсальний геній. Він цим відкривав якісь нові свої грані, підключаючись до цих національних світів. І в них знаходив таке, чого інший не знайшов би. Друге - інтерес до генія. Третє - те, що він любив Україну. Україна йому дуже до душі припала. Особливо після «Тіней забутих предків». Він же був закоханий у гуцулів, у світ гуцульський, у жінок-гуцулок, які знімались у його фільмі. Ну і ще одна причина - він досить-таки гостро відчував національний гніт. Ті несправедливості, які чиняться до України, він дуже гостро відчував. Може, тому, що в Грузії та Вірменії це якоюсь мірою бачив, а в Україні це бачив у більшій мірі - й реагував. Тому поділяв протест Дзюби та його однодумців, це було в атмосфері шістдесятництва, в атмосфері руху відродження.

Іван Михайлович не вважає Параджанова аполітичним, адже тільки листів протесту скільки він підписав! А те, що сприйняв оту подію в кінотеатрі, теж не випадково. Він ненавидів цю владу, співчував українцям. Коли 1968 року в Чехословаччину ввійшли радянські війська і якісь москвичі, кінодіячі, прийшли до нього в гості. Він каже, трохи з викликом, бо був шокований подією: «Вам не стоит заниматься искусством. Лучше вводите войска в чужие страны. Это у вас лучше получается». Або в листі з обезтатареного Криму пише: «Весь Крым - "Бабий яр" в розах». Такий він був. Вся його щоденна поведінка була протестом проти цього стилю життя.

Іван Дзюба у розмові зі мною пригадав і найперший перегляд «Тіней» на вулиці Інститутській (перегляд був навесні 1965 року для інтелігенції). Він закінчився, народ збуджений, враження сильні. Дзюба виходить з Драчем, і Копиця (колишній директор кіностудії) поруч. Дзюба каже Драчеві пошепки: «Це антирадянський фільм». Він справді сприймався як протест проти цього радянського світу. А Драч: «Тихше, тихше... Поруч Копиця». Потім почалась суперечка з Копицею. Той почав нарікати, що фільм дуже релігійний, що там моляться багато. Вони з Драчем дуже з ним посварилися, навіть щось образливе сказали. Так що справді: хотів Параджанов бути поза політикою чи не хотів, але фактично був великим чинником і естетичного, і політичного, і духовного протистояння цій системі.

Редакція журналу «Кіно-Театр» 2001 року випустила солідний збірник «Поетичне кіно: заборонена школа», до якого увійшли й обидві статті Івана Дзюби про поетичне кіно. На мою думку, вони - найцікавіше з того, що написано про українське кіно. І хоча про українське поетичне кіно написано чимало, проте системний підхід був тільки у нього, що дуже цінується.

За нинішньої ситуації з кіно в Україні не тільки його противники затушовують значення того естетичного явища, а й навіть дехто з його творців робить спроби відцуратися від власних здобутків. Нас намагаються переконати, що нічого тут не було. Ніхто з літературознавців чи якихось інших авторитетів української літератури не взяв на себе цієї ноші - обґрунтувати його значення, а Іван Михайлович узяв і зробив це переконливо і ґрунтовно.

* * *

Нинішній 50-річний ювілей прем΄єрного показу «Тіней забутих предків» став подією в культурному житті України. 28-29 серпня у Верховині на Івано-Франківщині, в день храмового свята Успіння Пресвятої Богородиці було проведено ІІІ Кіномистецький фестиваль «Тіні забутих предків». На культурно-мистецьке свято в самобутній етнографічний центр Гуцульщини - Верховину, прибули відомі кінематографісти й науковці з Києва Лариса Кадочникова, Марія Миколайчук, Роман Балаян, Олесь Янчук, Сергій Тримбач, Лариса та Ольга Брюховецькі, Андрій Ящишин, Владислав Таранюк, поетеса Марія Влад, представники місцевої влади Ігор Пасічняк, Роман Федорак, Роман Жичицький, Іван Маківничук, Петро Понеполяк, Василь Нагірняк. На святі був власник Хати-музею фільму «Тіні забутих предків» Василь Хімчак і талановиті актори-аматори Гуцульщини, яким випала велика честь у 1963-1964 роках зніматись у цьому фільмі. Наступного дня для почесних гостей була проведена цікава оглядова екскурсія: «Слідами кінофільму «Тіні забутих предків» на Гуцульщині» - учасники екскурсії побачили окремі місця зйомок фільму в селах Буковець, Верхній Ясенів і Криворівні. Завершалась вона у Верховині, в Хаті-музею фільму «Тіні забутих предків».

4 вересня рівно через півстоліття в Київському кінотеатрі «Україна» за участі Президента України Петра Порошенка мистецька спільнота Києва, запрошені з Верховини гості, шанувальники кіномистецтва відзначити 50 років з дня прем'єри фільму, вшанували творців фільму - Ларису Кадочникову, Мирослава Скорика та Івана Дзюбу, який на зйомках фільму проходив практику як слухач Вищих сценарних курсів. Вшанували і мужніх людей - Івана Дзюбу, В'ячеслава Чорновола і Василя Стуса, які виступили на прем'єрі фільму в 1965 році з протестом проти арештів. На завершення було показано фільм «Тіні забутих предків». Хороша якісна копія, великий екран, комфортний зал кінотеатру - все це сприяло магії кіношедевра і залишило по собі найпрекрасніші враження.

Більше десяти років, аж до ув'язнення Сергія Параджанова, тривала дружба Івана Дзюби з кінорежисером. Що єднало їх, таких різних, - спокійного, врівноваженого аналітика Івана Дзюбу й вулканічного Сергія Параджанова? Про це хотілося дізнатися в розмові з видатним ученим-літературознавцем, академіком АН України, тоді, 2003 року, Головою Комітету з державних премій ім. Тараса Шевченка Іваном Михайловичем Дзюбою.

Брюховецька Лариса


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини