Я ненавиджу українську науку. І можу розповісти за що. Хочу все це розповісти уже не один місяць і навіть рік і ось зараз вирішив написати.

З чого почати? Мабуть із того, що українські ВНЗ – це місце, де абсолютно нормальним є написати анонімку на свого ж співробітника, який щойно захистився, що він не сам робив роботу. Більше того, той працівник продовжує багато років працювати і щодня всміхатися тим, хто на нього доніс.

Тут абсолютно нормально, сидячи за столом, що його накрили студенти, розповідати, що ніякого Голодомору в Україні не було і, закусивши, додати: голодомор – це зараз.

Можу розповісти, як особисто мені співробітники говорили, що не можна ставити експеримент в якесь релігійне свято, а коли він не вдався, раділи із цього приводу.

Чи може вам розповісти, як тут робиться наука? Про звіти з держбюджетних тем, які, мінімально виправляючи, передирають із дисертацій аспірантів, причому аспірантів тупо ставлять перед фактом, що вони МУСЯТЬ віддати текст своєї дисертації у вільне володіння кафедрою? І при цьому «відповідальні виконавці», які на відміну від аспірантів за цією темою гроші отримували весь час, навіть із текстовим редактором вправляються ледве-ледве і з великим скрипом народжують пару речень.

Чи про те, як звіти і дисертації на одній кафедрі багато років робляться на одному і тому самому агрегаті, в якому мінімально змінюється конструкція? Чи про те, як завідувач лабораторією відмовляється забезпечувати аспірантів кафедри навіть мінімальним обладнанням, бо воно «числиться», і він уже двадцять років про нього щорічно звітує.

Я вже мовчу про саме обладнання, найновіше із якого такого ж віку, як і я, а так повно зразків 40-50 років. Я на це не звертаю уваги. Коли мені про застаріле на 30 років обладнання розповідають, мені хочеться сміятися, бо я працював у місці, де був би єдиний комп'ютер із Windows 98, якби аспірант-іноземець не подарував би більш сучасний. Подарував звичайно після того, як його попрохали. Добре, що хоч йому не забороняли потім цим комп'ютером користуватися, як іншим аспірантам, яких садили за той, із Windows 98.

Чи розповісти вам про навчальний процес, коли я, не будучи викладачем, фактично проводив пари для студентів у той час, коли ті, хто мали їх проводити, пили в сусідньому приміщенні? Чи про те, як один відомий усьому університетові викладач заходив до іншого із величезною стопкою залікових книжок: «Ім нужно поставіть»? Чи коли завідувач кафедри розповідав молодому співробітникові (старші це і так знали), що якщо у нього в групі попадається студент, прізвище якого схоже на прізвище когось із проректорів чи деканів, то він має сам дізнатися, чи то не родич, бо якщо то виявиться родич, то викладач сам винний у тому, що з ним станеться?

Річ не в тім, що в мене таких історій цілий вагон. Впевнений, що легко можна знайти тих, хто розкаже ще цікавіші. Просто знаєте, я багато терпів. Терпів, коли мене в аспірантурі переконували, що вміння підставлятися, щоб об тебе витирали ноги, – це найцінніша якість науковця. Терпів, коли довелося працювати за принципом «я начальник – ти дурень» із людьми, які несуть відверту нісенітницю. Я навіть продовжував терпіти, коли зрозумів, що головний принцип цієї системи: «Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не хоче і ніхто ні за що не відповідає».

Я не хотів бути тим, хто зіткнувся із труднощами та відступив. Думав, що його можна змінити. Але зрештою воно мене доконало. Я зрозумів, що мені набридло бути героєм усіх цих історій. І я вже деякий час із усією цією системою непов'язаний, хоча полишити її мені довелося не зовсім за своєю волею. Але в ціллому я це сприймаю як нові можливості, а не як поразку.

Тільки ось ці історії, схоже, залишилися зі мною назавжди. І кожного разу, як я чую про українську науку, мені в першу чергу згадуються вони. І як би я не любив науку, кожного разу я зачіпляюся за думку, що насправді я її просто ненавиджу.