Наближається друга річниця другого Майдану, проте сподівання громадян на те, що влада зрештою з ворога суспільства перетвориться на його партнера не справдилися. Революція гідності мала б вилитися у філософію гідності, яка б привела країну до спільноти цивілізованих націй. Цього не сталося. Вікно можливостей для України закривається, а ризики реставрації старої системи зростають. Наростає усвідомлення хибності курсу обраного владою.

Буксування реформ, хід та підсумки місцевих виборів, початок процесу створення партійних блоків у місцевих радах змушують зафіксувати кілька , як на мене, загрозливих тенденції.

1. Мутація парламентської правлячої більшості у більшість президентську.

Мова йде про фактичний відкат України від парламентсько-президентської до президентсько-парламентської моделі, де Верховна Рада перестає бути ключовим органом влади, а скоріше виконує волю команди президента. Раніше це проявлялося під час голосування за президентські ініціативи, що супроводжувалися неприхованим тиском на партнерів БПП у коаліції та неприйняттям альтернативної позиції, носії якої піддавалися обструкції, таврувалися зрадниками і звинувачувалися у відповідальності за загрози: «продовження війни...», «неотримання чергового траншу...», «розвал коаліції..» тощо. Сьогодні підходить до завершення процес укрупнення президентської сили, шляхом злиття/поглинання УДАРу та абсорбцією Народного фронту – тобто остаточна мутація парламентської більшості у пропрезидентську. Так вже було. За Януковича. В когось є бажання повторити його шлях?

2. Відсутність нової візії.

Суспільний запит на нову якість влади був вміло запакований в обгортку реформ та прийняття принципів децентралізації, але з одним «але»: трактування реформ громадськими активістами та новою владою різнилися. Якщо суспільство у реформах бачило трансформацію системи, фактичне закріплення революції гідності у державну філософію гідності, докорінне змінення принципів, заради чого було ладне на різного роду затягування пасків та жертви, то політики бачили у реформах оптимізацію. За влучною фразою Віри Нанівської: «...Євроремонт у радянському концтаборі...». Ідеєю таких змін повинна була стати майже ідеалістична євроінтеграція, яка у нашому випадку більше нагадує вічний шлях до омріяного комунізму.

Різниці трактування мети із низкою інших вад призвели до дискредитації самої ідеї реформ, свідченням тому є навіть не стільки катастрофічний рейтинг прем'єра А. Яценюка, скільки цілковита зневіра людей і невпевненість у власному майбутньому в України.
Ми побачили політичну капітуляцію Народного Фронту і політичний договірняк Солідарності з «попєрєдніками». Вибори, які мали шанс стати «біржею майбутнього» перетворилися на беззмістовне обрання різних брендів. Цілком прогнозовано, це призвело до обрання великої кількості регіональних олігархічних політичних проектів, найгучніші: Закарпаття - «Єдиний центр», Одеса - «Довіряй справам», Дніпропетровськ - «Укроп». За умов відсутності якісно нової пропозиції від влади, люди керувалися принципом «свій-чужий», який Україні вже не раз дорого обходився, і дали мандат довіри місцевим ділкам, запустивши процес повзучої фрагментації.

Що правда, якісно вирізнився прифронтовий Маріуполь, де щеплення сепаратизмом вилилося недопущенням політичного договірняка, наслідки якого в довготривалій (а сьогодні і в короткій) перспективі маріупольцям добре відомі. Де-факто мало місце відкликання активною частиною населення свого «кредиту лояльності» до місцевих еліт.

3. Намагання вибудувати президентську вертикаль на місцях.

Програючи підтримку населення, політика президента починає трансформацію з моделі політичного лідерства до моделі адміністративного управляння. Тобто реплікування парламентського мутанта на місцевий - регіональний рівень із спробую створення президентської більшості в облрадах для утримання свого впливу. Вибудовування цієї вертикалі супроводжується або примусом (силовим продавлюванням власної позиції), або співпрацею з місцевими «рішалами». Себто відбувається реставрація системи, супроти якої українці неодноразово виходили на вулицю, і яка уможливила реалізацію Путіним сепаратиського сценарію на Сході України.

Подібна адміністративна централізація може дати зворотній ефект - обернутися процесами «неконтрольованою децентралізації». За схожим принципом, як задекларований і різко зупинений процес євроінтеграції зіграв злий жарт із В. Януковичем. В ситуації, що складається, будь-яке суспільно значуще питання може стимулювати протистояння на вісях: Центр-Регіони.

Наріжним каменем діяльності влади мають стати реінтеграційні процеси, які б унеможливили таку фрагментацію. Зокрема, формування блоків в обласних радах має базуватися не на «зручності» для Банкової, а виходячи з принципів сформульованих українським суспільством. Це допомогло би мінімізувати вплив антиукраїнських сил, налагодити конструктивний діалог з місцевими активістами і сприяло б згуртованості патріотичних сил. Конституційна реформа має вийти із закритих кабінетів і стати процесом всеукраїнського масштабу, де б бралося за основу не бачення окремого пулу людей, а репрезентативні всеукраїнські дослідження. Максимальна залученість до цього процесу всіх верств населення мала би стати трендом, посиливши легітимність державних інститутів та виграючи час, якого в України дедалі менше...

На сьогоднішній день у влади ще є достатня кількість важелів для зміни власного курсу у напрямок якісних зрушень, але незабаром вікно можливостей швидко зачиниться і тоді Україна ризикує піти на чергове штрафне коло історії; президентська сила повторить долю абсорбованого нею УДАРу та Народного фронту втративши довіру, а ситуація в цілому ризикує ввійти у фазу розпаду державних та суспільних інститутів.

Олег СААКЯН для UAINFO