Моя крапка по Парасюку, бо муляє й досі. Хоча і не про Парасюка насправді.

Дайте собі відповідь на кілька запитань:

1. Забрана перспектива змін стала причиною виходу людей на вулицю. Ну як людей, першої тисячі (так казали, хоч було менше) 21 листопада. А от побиття студентів перетворилося на усім зрозумілий натяк, як воно буде далі. Тому сталося велелюддя, а від жорстокості беркуту офігів навіть державний владний механізм.

Тільки зараз керівник слідчої групи ГПУ повідомив, що в ніч на 30 листопада ушкодження отримали, здається, 78 студентів. Хто знає їхні імена? Вони стали узагальненим символом, а не персоніфікованим. І, до речі, нікого з тих студентів не запросили ні до виборчого списку, ні на виборчий округ.

2. Поворотною точкою Майдану став Нігоян. Перша жертва показала, що нічиєї не вийде. Або вони нас, або ми їх. Де у нас, до речі, проспект Нігояна?

І чи можна Нігояна поставити поруч з Парасюком?

Між іншим, після загибелі Сергія Гагіковича Нігояна у архівах різних телеканалів та стрімерів відшукалися кадри з цим Героєм.

А де є відео до виходу на сцену з Парасюком? Хтось його бачив?

У коридорах українського парламенту, якими ходить і "головний герой Майдану", є портрети усіх спікерів, колективна картина, здається першого скликання. У Раді довгі й звивисті коридори і шлях до сесійної зали неблизьий. Може, варто було б, щоб, відчинивши двері будь-якого з 5 під"їздів, кожен нардеп одразу ж впирався поглядом в очі Нігояна? А потім, піднімаючись сходами - бачив очі Героїв Небесної Сотні.

3. Щодо внеску в Революцію Гідності. Мала толика зусиль переважила саме в наш бік. Переважила тому, що важливим був кожен міліграм. Перші ліки від забоїв і травм вранці 11 грудня у найближчих аптеках розкупили бабусі з мінімальними пенсіями. Дорога упаковка куплялася ускладчину.

Дрова возилися не лише вантажівками, а й в'язочками в метро.

Переступити через страх треба було не лише тим, хто підвозив шини на Майдан, а й тим, хто наважувався їх видати в майстернях, бо дільничні терміново провели переоблік уживаного товару на шиномонтажах і пригрозили неприємностями власникам.

4. Кажуть, що Майдан лише на третину окуплявся тими грошима, які люди вкидали у скриньки під час недільних віче. Решту давали олігархи, аби вберегтися від Сім'ї. Проте левову частку майданівських витрат у тому балансі складали витрати на оренду сцени, її енергоживлення і озвучку. Тобто у олігархів не було монополії та керівної і спрямовуючої ролі.

У Майдану справді були різні фінансисти. Одним було важливо, щоб держава не позбавила їх чогось абстрактного, але для них дуже важливого. Інші хотіли, аби держава звернула на них більшу увагу і чогось їм дала. Так патерналізм. Других кількісно було значно більше, ніж перших. Але сумарно їхній фінансовий внесок у перемогу виявився паритетним. Звісно ж, ті хто клав у скриньку тисячу, не завжди сумлінно сплачував усі податки. І, страшно подумати, скоріш за все, давав хабарі, аби ті гроші мати.

5. Окремо маю сказати про Автомайдан. Люди віддавали майбутньому не абстрактні слова із закликами, а "свою свиню, яка є".

6. Даруйте, але через півтора роки війни більше важать не сказані колись слова, а конкретні Вчинки на фронті. Чому тоді в ефірах новин у нас домінує бійка Парасюка, а не інтерв'ю з пораненим героєм, якого щойно привезли в шпиталь? І навіть не розповідь про загиблого на фронті бійця. Не констатація факту, що він загинув, а всі обставини його життя. З вигадкою, креативом, пошуком характерних деталей.

Від Парасюка в житті держави залежить більше, ніж від фронтовика?

7. Слава упала на Парасюка неждано і негадано. І тут якраз і з'ясувалося, що не по сєнькє шапка. "Герой", як з'ясувалося при ближчому знайомстві, виявився зовсім не героєм. Таке трапляється, проте унікальність ситуації в тому, що людина з доброго дива щодня кілька разів спеціально підкреслює саме такий свій статус - негеройного героя.

Євромайдан став лише початком. Демонтаж сцени аж ніяк не означав його завершення. Наша історія ще триває.