За останні два тижні #bookchallenge_ua я багато думала про те, що нас не навчили помилятися, відставати, давати другий (третій, шостий і ще скільки потрібно для повного щастя) шанс. Навіть собі. Не навчили не бути першим, не бути переможцем і черпати натхнення не з найвищих вершин, а з того, що маємо.

Саме проект про читання книжок змусив мене так зосередитися на тому, як зараз важливо все робити досконало - чи не у цьому, часом, корінь зла, тобто такої теперішньої популярності різноманітніших курсів, семінарів, лекторіїв? Чи не захований в здоровій стратегії постійного зростання над собою згубний в сумі меседж "переможець отримує все", який передбачає, що тобі не залишиться зовсім нічого, якщо ти не переможець?

Пам'ятаю, в школі помилитися означило схибити, почуватися винним, бути покараним - в школу я не заходила давно, але, боюся, там і далі так само. У вищому навчальному закладі теж більше цінували не те, скільки ти працюєш і як саме думаєш, а що саме собі безпомильно затвердив (і це мене вчили на журналіста, де такі рамки неприйнятні в принципі). В нашій соціокультурній дійсності за помилку, за те, що ми відстали, не подужали, не встигли, не додивилися чи не зорієнтувалися, - ми маємо бути покарані. Нас так добре на це налаштували, що більшість карають себе самі, не чекаючи стороннього втручання.

Власне, це несвідомо спробувала зробити і я. І це мені дуже не сподобалося.

Ми з Марком поставили собі за ціль не спішити, але прочитати по 200 книг за рік. Це приблизно по 4 книги на тиждень. За останні два тижні я прочитала 5 книг усього, я в принципі знала, що відстаю від спланованого графіка, але графік графіком, та впродовж цих двох тижнів я також побувала в п'яти країнах, в двох з них читала власні тексти і працювала з перекладачами, представляла прем'єру своєї п'єси німецькою мовою і весь час мерзла, бо країни були переважно досить північні - коротше, була зайнята.

А потім один із понад 4000 наших спільників, котрі вже приєдналися до проекту і звітують про процес за тегом #bookchallenge_ua, написав, що вже прочитав 26 книг.

А я - 24. Я, в принципі, знала, що якби читала, як собі запланувала, по 4 на тиждень, то уже б закінчила 32 книжки. Але оцей момент порівняльності, момент того, що хтось попереду, і цей хтось - не я, момент, що я більше не лідер, не переможець, - запустив страшний процес.

Спочатку я вирішила, що 24 книги це дуже, дуже сильно менше, ніж 32. Потім подумала, що вже ніяк не наздожену цю різницю. Усвідомила, як соромно буде в разі чого після всіх цих інтерв'ю, ефірів, фотосесій і підтримки такої кількості людей - не прочитати врешті свої 200 книг на рік, а я ж напевне не прочитаю, бо я ж відстала, помилилася, дозволила собі розслабитися.

Показово, що я зовсім, взагалі не подумала про те, що кльовий активний читач, котрий мимоволі занурив мене на саме дно сумнівів і непевності, став читати більше і писати про це, заохочуючи інших, саме тому, що це спершу - публічно і весело, - зробили я і Марк.

Я, звісно, швидко прийшла до тями - в переліку книг, які я так невчасно порахувала, порівнявши свій результат з чужим, останнім був наступний запланований роман - треба було припиняти розводити скорботу і сідати її читати, і я зробила так. Але ще довго мене муляло, що я не перша, що не слідкую за своїм графіком і можу не подужати власноруч обрану ціль.

Звісно, ця історія насправді не про 200 книг. Всі ми щодня займаємося тим, що ставимо собі цілі - і досягаємо їх. І я не помилюся, якщо скажу, що не досягаємо так само зачасто, як і досягаємо; що іноді по ходу змінюються цілі; і що іноді, коли вже досягаємо, ціль виявляється хибною; і часто ми беремося за те, чого не можемо подужати; і часом беремося за те, що ніби й можемо, але все одно не виходить; і що часом щось не залежить від нас, а часто саме від нас залежить все, і ми все одно лажаємо. І питання тільки в тому, як ми з цим живемо.

Не можна забувати, що справжнім переможцем - не відмінником в потворній шкільній системі, не шаблонним вінером з масової комунікації, - а щасливим і реалізованим конструктивним переможцем з реального життя, стає той, хто, впавши, встає, робить висновки і йде далі, приймаючи легко все, що сталося, навіть якщо сталося не так, як слід, і пробачаючи собі все, що не вийшло просто бодай заради того, щоби спрямовувати весь ресурс на подальший рух, а не дрібнити його на сумніви й страхи.

Я сама забуваю про це дуже часто. Тепер, завдяки проекту, згадуватиму частіше - бо це наочний приклад, і ще - приклад, який я переказала, а отже - по-особливому собі затвердила.

За останні два тижні я прочитала "Все це незриме світло" Ентоні Дорра, "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Франсуази Барб Гааль, "Інститутку" Марка Вовчка (чи Марко Вовчок - ми ж тепер знаємо, що вона - вона, тобто не відмінюється), збірку Раґнара Стрьомберґа "Жовтоока" в перекладах Лева Грицюка і "Листи до Святого Миколая" - подаровану мені дорогою людиною збірку реальних дитячих листів. Так, книжок мало, але вони всі чудесні, і я цим щаслива, і процитувати з них хочу зараз тільки останню: "Добрий день, Святий Миколай! Протягом року я старалася бути чемною, слухняною. Але це не завжди виходило. Все одно я би дуже хотіла, щоби Ти у святкову ніч завітав до мене. І ще я би хотіла, щоби взагалі ніхто з дітей не залишився без подарунків". Ну ви ж розумієте, про що я, правда?