Є книжки актуальні, вчасні, є й такі, що вдало описують епоху, дають зліпок часу, в якому було написані, добре ілюструють людей своєї доби, настрої й перипетії, але є книги, що самі формують нові погляди, задають тон і ритм, формують порядок денний епохи, книжки-дороговкази. Їхні ідеї настільки прості й банальні, що здаються геніальними. Здавалось би, хочеш пірнути до дна - робиш це з поверхні води, хочеш виринути на поверхню - відштовхуєшся від дна. І якщо в Україні відбувається Євромайдан, революція у західному напрямку, якщо нація в єдиному пориві прямує на Захід, то коріння, фундамент цього руху треба шукати на Сході. Здавалось би, це логічно. Але не для всіх - причини Євромайдану дослідники відшуковували у популярності європейських цінностей, у планетарних тенденціях глобалізації, у ментальних змінах і цивілізаційних конфліктах, але ніхто не здогадався висунути найсміливіше припущення: ми хочемо на Захід, бо дуже добре знаємо Схід, бо й самі є Сходом. Книжка «Повернення в Царгород» такий знак питання ставить, дає на нього відповідь, провокує самому замислитися.

Наприклад, чому Київська Русь зникла із мапи Європи? Невже лише через наїзд монголів і Батия? Чомусь пересічний українець не знає, що в Києві у 1240 році навіть князя не було, кволенькою обороною столиці керував призначений дружинник. Причина цьому - у міжусобицях, чварах удільних князів, які взаємними війнами й інтригами знищили могутню Русь. А пам'ятаєте Руїну, приказку «там, де двоє українців - три гетьмани»? Це ж також про міжусобиці. А сьогоднішня політична ситуація вам міжусобиці не нагадує? Злодюги-політики ладні здати ворогу всю країну, тільки б наробити шкоди своєму опоненту. А тепер пригадайте, чим була відома Візантія - крім того, що у свій час ця держава вважалася осередком цивілізації в Європі. Чварами, інтригами, внутрішньою війною еліт, що допомогла зовнішньому ворогу знищити цю колись могутню державу. Тож ми перейняли від Царгорода (другого Риму, Константинополя, Стамбула) не тільки східний християнський обряд, не лише зрощення церкви й держави, а й сам тип політичного мислення, стиль ведення політики. Самовбивчий стиль.

Москва вкрала в нас минуле, переконала світ, що Київська Русь - це початок Московського царства, їхня колиска, поцупила двоголового візантійського орла - і ми на це тільки схвально кивали головою. Справді, легше сказати, що все погане з Візантії перебрала Росія - а ми, мовляв, зовсім західні й культурні (на відміну від східних варварів). Таке приємно чути, але така пафосна патріотична пропаганда тільки віддаляє нас від Європи - як хибний діагноз лише пришвидшує розвиток основної хвороби. «Повернення в Царгород» ‒ сміливий, амбітний інтелектуальний проект, книжка, автори якої з хірургічною точністю відділяють міф від правди, історію від патріотичного дурману. Не слід забувати, що Візантія - це ще й велика культура, багата цивілізація, успішна державна машина протягом століть. Усі ці компоненти - в нашій підсвідомості, ментальності народу, і книга «Повернення в Царгород» вчить нас бути господарями: своєї історії, свого позитивного й свого поганого. Взяти в минулого найкраще (а добра у Візантії було чимало!) й піти у майбутнє. Ніби все це зрозуміло й банально, але за роки Незалежності ніхто не завдав собі клопоту поставити це найважливіше питання - хто ми, звідки ми? - ані влада, ані університети чи Академія наук. Тепер - зусиллями інтелектуалів і авторів «Дня» - у нас така нагода з'явилася.

Знаєте, що найбільше люблю в книжках? Коли прочитаєш, відкладеш книгу, а вона й далі з тобою, примушує думати, муляє великим знаком питання. «Повернення в Царгород» - саме така книга. Після якої у ново купецьких київських елітах впізнаєш візантійську продажну знать, а потім і собі ставиш питання - хто ж у такому разі я сам?