Як показує увесь двадцятичотирьохрічний досвід відновленої державності України, вище керівництво часто діє так, ніби попереду у нього ще цілі десятиліття для політичних і економічних експериментів над підвладним народом.

За умов тотальної нестабільності та абсолютної невизначеності розхитується одночасно і віра пересічних українців у те, що в нашій державі взагалі щось можливо змінити на краще.

Вторгнення Росії в Україну відсунуло на задній план одну з важливих вимог Революції Гідності - демонтаж олігархічної системи.

Проте все, що відбувається нині в Україні, дуже нагадує титанічні зусилля прищепити до древа владної олігархії демократію. Чомусь при цьому щиро сподіваючись, що якось вона може прижитися. Що з цього виходить, ми всі бачимо.

Українцям так і не була надана свобода дій, а реальні можливості для економічної самодіяльності населення так і залишилися на рівні намірів та благих побажань.

Як можна викорінити корупцію в штучно сформованому суспільстві бідних людей? Олігархам потрібна відсутність вільного ринку в Україні і наявність низькооплачуваних економічних «рабів», яких дуже просто під час виборів буде обманути за допомогою дешевого популізму.

Але чи усвідомлює президент Порошенко, які «Авгієві олігархічні конюшні» йому потрібно буде очистити? Адже олігархічна система настільки пронизала метастазами корупції і вседозволеності для «обраних», що навіть у політичного Геракла може не вистачити сил.

На мою думку, 2016 рік неодмінно мусить стати першим роком, коли українці відчують позитивні наслідки реформ. Нехай вони будуть хоч і маленькі, але відчутні.

Якщо спробувати коротко сформулювати завдання для України на наступний рік, то це - позбутися олігархії, корупції, кумівства і всіх тих негативів, котрі не дають їй можливості вирватися із замкнутого кола перманентної стагнації.

Зараз у нас існує подоба конкуренції олігархів за своє «місце під сонцем». Можливо, це не автократія при Кучмі і Януковичу, але за подібних умов Українська держава жодних перспектив на майбутнє не має.

Тому без деолігархизації ні про який проєвропейський і прозахідний розвиток України мови йти взагалі не може. Адже Захід дає кредити на розвиток нашої держави, а не олігархам на їхнє розкішне життя.

Водночас, для того, щоб забезпечувати високі соціальні стандарти, в державі повинні бути створені спершу ефективні прозорі механізми управління. Поки цього немає, про які соціальні складові можна говорити взагалі?

Насамперед необхідно почати бути чесними перед самим собою, адже всі ці міністри, нардепи - на що вони живуть? Невже на 200 чи 300 доларів на місяць офіційної зарплати?

Тому як ці люди можуть стверджувати, що вони «борються з корупцією»? Як вони можуть боротися з олігархами, які їх годують та інтереси яких вони лобіюють?

Тому не дарма віце-президент США Джо Байден назвав їх раковою пухлиною. А, як відомо, пухлину можна тільки вирізати.

Можна, звичайно, заперечити. Мовляв, в чому проблема? Чим нижчий рівень життя і невдоволення владою, тим реальніше змінити все революційним шляхом.

З одного боку, це дійсно так. Але чи потрібна Україні ще третя революція. Чи, може, все-таки краще вже сьогодні знайти механізми і дієві методи перетворення олігархів на просто багатих бізнесменів?

Адже напівреформи, які ми можемо спостерігати у нашій країні, це лише продовження старої практики імітування зміни старої олігархічної системи, що покликана законсервувати усе так, як це було раніше.

Тому головними завданнями для українців на 2016 рік мала б стати деолігархізація і те, яким чином змусити політичні і економічні еліти змінити свої мотиви підходів до функціонування і розвитку Української держави.

Тут проблема не тільки в державі і виконанні (чи не виконанні) її законів. Ця проблема є набагато складнішою. І тільки комплексний підхід зможе вирішити цю проблему.

Адже здавалося, що першим кроком до повноцінного функціонування партій в Україні здатне стати запровадження закону про фінансування партій із держбюджету. І хоча звучить він непопулярно, але без нього ніяк.

Та тут ми відразу ж натикаємося на підводне каміння. Як цей закон вплине на власників партій, коли тепер замість них бюджет України буде платити за їхнє утримування?

Адже цілком очевидно, що свої «специфічні» підходи до перебігу політичного процесу вони не бажатимуть змінювати. І списки (навіть у місцеву владу) формуватимуть вони.

При цьому фінансуватися будуть тільки парламентські партії, а до парламенту здатні потрапити лише ті партії, які можуть собі дозволити рекламу на телебаченні. А рекламу на ТБ собі можуть дозволити тільки партії, які добре фінансуються.

Добре фінансувати партії може дозволити собі лише олігарх. Таким чином виходить, що фінансування партій з державного бюджету в підсумку зменшує витрати олігархів на їх політичне прикриття.

До змін може призвести тільки тиск суспільства. А для початку суспільство повинно вивчити минулі уроки та засвоїти базові постулати: не можна обирати до влади ані олігархів, ані ставлеників олігархів. Не можна обирати до влади моральних релятивістів будь-якого ґатунку та жодних «любих друзів».

І вимоги до тих, кому суспільство надає власні повноваження, повинні бути надзвичайно високими. Це для початку.

Олігархи тому й формують виборчі списки, що в Україні діють фактично не партії, а феодальні угруповання, які називаються партіями.

А феодальні вони тому, що все фінансування «партій» зав'язано на лідера партії. Тому у нас «персональні» партії (блоки). Блок Тимошенко, Блок Порошенко, Удар Кличка тощо.

То ж чи не варто цю ситуацію переформатувати таким чином, що, якщо партія під керівництвом якогось лідера програла вибори (або досягла поганого результату), лідер іде у відставку.

Партія обирає наступного - більш гідного, порядного, дієвого, креативного (йдеться про програму), а тому і популярного лідера. Котрий буде спроможний покращити популярність партії, запропонувавши суспільству гідну програму, а отже виграє вибори, щоб цю програму зреалізувати.

Такий розвиток подій можливий лише у випадку, коли фінансування партії буде прозорим. А лідер партії з її власника перетвориться на одного із членів партії, який може бути змінений демократичним шляхом.

Таким чином, фінансування партій в Україні - це лише початок, що змінює спосіб фінансування партій з тіньового на прозорий. Далі партії мусять фінансуватися внесками членів партії, а також благодійними внесками від не членів партії.

Одночасно важливо запровадити обмеження і дозволити фінансування партій тільки фізичними особами. А також обмеження максимального внеску для однієї особи на рік. Також важливо запровадити оприлюднення прізвищ осіб, котрі зробили значні внески (вище певної суми, в межах максимальної позначки, звісно).

Необхідно запровадити обов'язкове оприлюднення партіями своїх кошторисів. Та запровадити кримінальну відповідальність керівництва партії у разі, якщо витрати партії будуть вищими від оприлюднених надходжень.

І на деякий час (як тимчасовий засіб) запровадити обмеження на обрання на керівні посади у партії одним терміном.

У цьому сенсі Україна є не першою і не останньою державою, котра долає шлях становлення сучасних політичних партій. А це пряма дорога до початку деолігархизації, тому що альтернативний (силовий) варіант здатен лишень провести рокіровку в олігархічних лавах. І не більше...