У стрічку хтось кинув ролик із Кубанським Хором. Дивишся, як співають, то ніби наші люди. А там – хто зна... Поки співають – наші люди...

За моїми чисто суб'єктивними спостереженнями у тих сім'ях на Донбасі, де любили за столом співати українські пісні, рівень самосвідомості у потомства був вищим, ніж там, де цю традицію не підтримували. У нас у сім'ї співали. І, в принципі, за совка ніхто не забороняв українцям збиратися і співати своїх пісень. Правда, представники нацменшин виразно крутили носом і всім своїм видом демонстрували, що «вот еті вот пєсні» – це смішний якийсь атавізм і анахронізм. Може, тому, що в НИХ таких пісень не було.

Власне, щоб зберегти свою ідентичність у тяжкі часи, не треба було робити щось такого аж надто героїчного. Просто не цуратися свого і не принижувати його перед російським. Так би й дотягнули до 91 року. Але ж добра половина українців на Донбасі (та в інших поліетнічних регіонах) навіть на те не спромоглася. Як наслідок – кількість росіян та асимільованих перейшла у якість, що й уможливила гібридну окупацію Донбасу, і підвісила дамоклів меч війни над усім Сходом і Півднем.

Звичайно, не всі українці, які (в моноетнічному середовищі) зберігають свої традиції, мають належний рівень національної самосвідомості та резистентності до чужинських впливів. І не можуть культурні процеси обмежитися переспівуванням творів XVI-ХІХ ст. Але якщо ви готові викинути творче надбання свого народу на смітник, значить, ви готові відрізати себе від свого коріння. А якщо ви втратите своє коріння, ви на своїй землі довго не задержитесь.

Насунуть орди і полчища (та, власне, вже насунули) – і винесуть вас за Дунай, чи за Урал. Та шантрапа, яка перетворювала Донбас на заповідник русского міра, змушена була покинути рідний край. Найбільш хитромудрі чкурнули до Києва, і в Західну Україну. Там іще не все поїв русскій мір. А як приб'ють і ці регіони русскоязичним патріотизмом, куди тікатимете? На Байкал, чи в Кримїх?
Так вас там потоплять, як цуценят, і постріляють, як собак...