Сьогодні була з родиною в Києві в Адміністрації Президента на нагородженні мого дядька орденом "За мужність" посмертно.

Перше що вразило, це пропускний контроль до Адміністрації - паспорт, металошукачі. Телефон і інші пристрої для запису забирають одразу і повертають на зворотньому шляху.

Ну потім зустріли, напоїли чаєм з печивом (доречі, не Рошенівським).

Провели на президентський поверх, і там знову та ж процедура що і при вході - рамки, паспорт, просвічування сумок. Неприємно вразило те, що перевірили металошукачем навіть портрет загиблого бійця, який батько взяв з собою, говорячи "не мені вручають, а йому".

На поверсі було, крім того, багато охорони. Дуже сподобався колоритний оператор, який весь час щось жував.

Коли зайшов Порошенко, то вже реально було смішно - спочатку з'явився охоронець, а слідом за ним і він. Я розумію, що ми, мабуть, представляли велику загрозу для його життя, особливо мама з маленькою дитиною, але можна було обійтись і без цього всього пафосу.

Так от, до чого я веду - якби так оберігали наших хлопців, то можливо і не було б зараз стільки посмертних нагород. Але в нас чомусь на першому місці стоїть безпека однієї людини, яка повинна була служити народу.

Натомість, Президент просто боїться цей же народ, і мабуть правильно робить. "Довіру" він заслужив чималу.

На 15 годину був вечір пам'яті останніх захисників ДАП, де зібралось родини 59 загиблих і безвісти зниклих героїв, а також їхні бойові побратими. Я думаю, як головнокомандувач ЗСУ, Порошенко мав би що їм сказати, але вкотре або злякався, або просто вирішив що всі вони не варті уваги його величності.

Всім хлопцям які загинули, низький уклін і вічна слава.

Кіборги витримали - не витримав бетон!

P.S. все ж ще один телефон і плеєр з диктофон ом я пронесла з собою, так що працюють не дуже.