Пам'ятаю, як наприкінці 1980-х років мій нідерландський друг із міста Неймеген розповідав мені, що колишній прем'єр-міністр був його сусідом і вони часто зустрічалися, бо мали звичку їздити на роботу велосипедами. На той час це викликало у мене когнітивний дисонанс: сам я охоче їздив велосипедом, але щоб це робив прем'єр-міністр, мене здивувало. Два десятки років потому, коли я все ще із задоволенням їздив велосипедом, але мої погляди на суспільство змінилися - я став спеціальним представником Європейського Союзу в Молдові. 2007 року, після мого призначення на посаду, я вирішив, що влітку чудово було б провести відпустку, подорожуючи країною велосипедом разом з моїм молодим радником Алексом. Інші мої колеги намагалися відмовити мене від цього. Одним із аргументів було те, що «в цій частині світу тебе не поважають, якщо ти їздиш велосипедом». Я сам із цієї частини світу, але, вочевидь, не зовсім, щоб припуститися такої помилки. Коли ваша газета попросила мене написати про мій досвід в Україні, я згадав про це, тому що, в будь-якому разі, вся проблема полягає в ментальності; реформи працюють тривалий час, якщо вони роблять внесок у зміну соціальних установок.

Зрозуміло, що ті люди, які ризикували своїми життями, коли виходили на акцію протесту проти відверто клептократичного і неприйнятного режиму Януковича, сильно розчаровані тим, що відбулося після того. Це підтверджує дуже низький рейтинг популярності провідних політиків. Саме минуле утримує українські реформи. А також інституційна спадщина, «вертикаль влади», сформована ще за жахливих часів Леніна - Сталіна, яка стала корумпованою, але не була реформованою. Репресивність системи послабилася тільки в 1950-х роках, і свобода стала реальністю вже після розпаду Радянського Союзу, особливо у великих містах. Однак самоуправство системи правосуддя держави залишилося незмінним. Щодалі від Києва, великих міст і значних соціальних мереж, то більш самоуправним залишалося забезпечення правосуддя.

Під час помаранчевої революції українці захищали свою демократію. Впродовж героїчних місяців Революції Гідності їм знову довелося повертати демократію і боротися за досягнення верховенства права замість верховенства можновладців - боротися за свою людську гідність, за свою європейськість. За кілька років зловживання президентською владою Янукович та його сім'я накопичили надзвичайні багатства і розбещено їх витрачали, тим часом як села і невеликі містечка України зазвичай прозябали у злиднях. Люди боролися за те, щоб подібна ситуація в Україні ніколи більше не повторилася.

За останні два роки Україна добре зарекомендувала себе в плані демократичності виборів, але гірше - в плані того, що стосується заміни верховенства можновладців на верховенство права. Можна сказати чітко: країна та її іноземні друзі ще не здійснили остаточного переходу від системи корумпованого самоуправства до верховенства права.

Але можна говорити й про певні досягнення. Українська держава досягла дві фундаментальні мети. Обороноздатність країни покращилася, хоч цей процес і не був швидким, і тут ще потрібно провести багато активних реформ. Іншим великим досягненням країни виявилось те, що під компетентним керівництвом Наталії Яресько макроекономічні умови істотно покращилися, в тому числі банківський сектор. Ці досягнення плюс стійка демократія попри тяжке випробування зовнішньою агресією - екзистенційні питання для України, і ними можна пишатися.

Також у галузях освіти, інфраструктури та сільського господарства вже відбулися значні реформи, однак вони не мають правоздатності істотно змінити ситуацію. Наприклад, в аграрному секторі великою проблемою є те, що збалансованій реформі - яка візьме до уваги потреби індивідуальних фермерів і спрямує аграрний сектор на збільшення експорту - перешкоджає мораторій на продаж землі.

Найбільшою проблемою, з якою зіштовхнулася Україна, є зміна природи, етики і практики управління. Простіше кажучи, клептократичну державу необхідно трансформувати в чесну та професіональну. Цього очікують її громадяни, а також організації громадянського суспільства та міжнародні донори.

Чесно кажучи, зусилля уряду в цьому напрямку за останні два роки не були зрозумілими. Спостерігалася певна послідовність уряду. Це правда, я кілька разів наголошував, що це найбільш націлений на реформи та професіональний уряд за всю історію України. Але якщо порівняти його з урядом післяреволюційної Грузії, то можна побачити, що в Україні уряд приділяє не досить уваги реформам. У країні тричі відбулися вибори, вони були дійсно демократичними, але все одно в структурі управління забагато наступності кадрів. Остання революція не привела лідера, який зміг би відіграти вирішальну роль у країні, і ніхто не взяв на себе цю роль, як Мазовецький, Бальцерович чи Гавел у своїх країнах. Злочинів та нехтування законами, як за Януковича, вже немає, але на зміну цьому не прийшло недвозначне реформаторське управління. Між основними донорами та Україною ніби йде гра в «кота-мишки», коли подекуди відбувається симуляція реформ. Не можу сказати, що всі донори добре розуміють, які з реформ є справжніми, а які - ні. У країні зі слабким верховенством права простої законотворчої діяльності замало. За останні два роки можна навести два видатних приклади. Перший - стратегія антикорупційної реформи в жовтні 2014 року. Для мене було зрозумілим, що єдина функція цієї «стратегії» була в тому, щоб відкласти цю реформу й виграти час для того, щоб її уникнути. Єдиний конкретний результат ухвалених у жовтні законів - створення Національного антикорупційного бюро (НАБУ). Водночас його створення тривало дуже повільно, і початок його роботи відкладався, доки не було створено Антикорупційної прокуратури. Реально бюро почне функціонувати тільки цього року. Воно лише виконуватиме свою роль, якщо залишиться разом з антикорупційним прокурором, справді незалежним. І це загальний план. Але справжня проблема полягає в тому, що доки міжнародна спільнота і громадянське суспільство боролися із зацікавленими колами в уряді й за його межами, іншим важливим складовим для становлення чистої держави не було приділено належної уваги. Програма реформи державної адміністрації не просунулася за цілий рік, незважаючи на те, що Єврокомісія надала на це 90 млн євро. Робота з децентралізації та дерегламентації просувалася надзвичайно повільно, хоча це могло би зменшити бюрократичне втручання в життя бізнесу й суспільства, таким чином послаблюючи можливості для корупції. Ще одним постійним джерелом корупції є велика частка уряду у витратах ВВП. І зрештою, мабуть, найважливіший момент - заробітні плати в уряді і в секторі правосуддя (а також у парламенті) надзвичайно низькі, що саме по собі перешкоджає чистці державного апарату й апарату органів юстиції.

Особливо розчаровує ситуація в основній опорі кримінальних компонентів державного функціонування - прокуратурі. Всупереч усім наполяганням громадянського суспільства і тих, хто його підтримує іззовні, зміни в цій установі часто саботувалися. Знову ж таки - законодавча діяльність відбувалася, але не досить активно і послідовно, активних дій за нею не настало, і результатів не видно. Оскільки ані прокуратура, ані суди не були реформовані, громадяни, підприємці та іноземні компанії так само залишаються не захищеними від самоуправства судів, як і раніше.

2016 року два моменти можуть стояти на заваді реформам. Перший - економіці судилося прийти в норму цього року навіть без реформ. Однак її позиції зміцняться лише за умови підтримки реальними реформами, але навіть незначний ріст викличе задоволення. Другий - очікувано менший військовий тиск із боку Росії може змусити владу відчути себе менш залежною від зовнішньої допомоги, а водночас - і від зовнішнього тиску.

Загальна складність у реформуванні такої дисфункційної держави, як Україна, де, починаючи з дитячого садка, будь-які формально державні послуги надаються лише за незаконну оплату, полягає в тому, що без належної етики послідовна еволюція держави неможлива. Радикальні - і сталі - зміни вимагають того, щоб реформи здійснювалися на багатьох фронтах і були комплексними. І вони не можуть форсуватися лише громадянським суспільством і закордонними друзями. (І вони не обов'язково усвідомлюють, що для зміни системи не досить посадити за ґрати кілька одіозних крадіїв.) Зрештою, для того щоб реформи запрацювали, на чолі української держави та уряду має з'явитися рішуче налаштоване і розумне реформаторське керівництво.