Приймати референдумом текст Конституції – це безперспективна ідея. І навіть не тому, що закон про референдум недосконалий. Вже саме таке голосування – маніпулятивне. Якщо виборець згоден з 20-ма статтями, а пункт 3-й статті 25-ої його не влаштовує, то як голосувати? І як взагалі виборець зможе вплинути і внести зміни в текст Конституції? Тому схвалення 90% голосів, звичайно, можна організувати, але осмисленість цього акту прагне до "нуля".

Але такий же шлях в нікуди і продавлювати далі існуючий пакет поправок у Конституцію. Навіть якщо вийде зібрати під них 300 голосів, що сумнівно, то в українському суспільстві вони вже наперед втратили легітимність через спосіб їх ухвалення і негативний резонанс. А якщо на додачу до самих поправок Конституційний суд іще й почне трактувати "наступну чергову" сесію як "будь-яку", то під кінець цього дійства ми взагалі матимемо зруйноване конституційне поле.

Мабуть, вже не продуктивно повертатися до того, як з'явився саме такий текст поправок по децентралізації – що відбулося, то відбулося і марнування часу сперечатися, чи був у Порошенка кращий вибір у Мінську. Проте вже очевидно, що в первинному вигляді комбінація із поправками не пройшла. І можна скільки завгодно супити брівки і кричати, що "нікому не дозволю зірвати децентралізацію", але довіру президентом втрачено, а суспільний опір до обміну Конституції на припинення вогню вже загрожує внутрішній політичній стабільності. 

Тим часом немає нічого трагічного в тому, щоб не проголосувати ці поправки. Врешті, саме такий спосіб ухвалення поправок – коли їх незмінний пакет має бути проголосований – схвалений КС – вдруге проголосований 300-ми голосами – задля того і вигаданий, аби Конституцію не міняли за примхою і задля мінливої політичної потреби, а мали достатньо часу аби знайти суспільну згоду і обдумати цей крок. І якщо поправки все ж не набирають голосів, то це лише значить, що треба вносити нову редакцію поправок і починати все спочатку. І бажано, аби на цей раз поправки вносив не президент, а Верховна Рада на основі роботи Конституційної комісії.

Навіть скажу більше – немає потреби всенародно обговорювати децентралізацію, судову реформу, префектів, розподілення повноважень у гілках влади і таке інше, що цілком можна довести до пуття у Верховній Раді і що, в дійсності, є предметом зацікавлення лише політичної еліти. Адже єдиний дискутивний момент, який непокоїть суспільство, – це статус окупованих територій Донбасу і Криму. І тому не варто його впихувати серед інших конституційних поправок. Повторю, не хочу обговорювати нащо і чому на це пішов Порошенко і його адміністрація, але вже зрозуміло, що фокус не вдався, і далі спроба триматися цього шляху тільки дестабілізуватиме ситуацію в Україні.

Тому, як на мене, найкращий вихід – розпочати новий тур зміни Конституції. Внести новий пакет поправок, врахувавши і доопрацювавши зауваження і суперечливі питання. Статус окупованих територій Донбасу і Криму винести окремо і не змішувати з децентралізацією і судовою реформою. І, можливо, саме це питання варто винести або на референдум, або зважати тут на соціологічні опитування. Та й то робити це варто після обговорення різних варіантів, а не однієї єдиної редакції поправки. І загалом, закон чи поправка в Конституцію щодо статусу окупованих територій Донбасу і Криму та прав їх населення може бути внесена на голосування не раніше, ніж буде припинення вогню і повернуті українські заручники, що знаходяться в полоні у РФ та проросійських колаборантів.