Коли у середу, 3 лютого, в Києві пролунала заява міністра економічного розвитку та торгівлі України Айвараса Абромавичуса про відставку, ніхто не міг припустити, що історія ця не про міністра, і навіть не про реформи, а про сутність функціонування українського державного організму. «У мене та моєї команди немає бажання бути ширмою для відвертої корупції або підконтрольними маріонетками для тих, хто хоче в стилі старої влади встановити контроль над державними грошима. Я не хочу їздити в Давос, розповідати їм про наші успіхи, в той час як за нашими спинами вирішуються якісь питання в інтересах окремих людей», - сказав міністр.

Але, так уже вийшло, що саме його гучна заява стала причиною того, що влада в особі президента і прем'єра змогла перегрупуватися і, відкинувши розбіжності, злитися в черговому «консенсусі заради порятунку країни». Міністри, що пішли - повертаються на свої посади, прем'єр запевняє, що не дозволить тиснути на Кабмін і справу реформ буде продовжено, президент присягається, що старий уряд буде перезавантажено «по-новому» і жодна ... державна особа при цьому не постраждає, а Кононенко підганяє НАБ в розслідуванні «кричущих фактів кумівства, що відкрилися в вищих шаблях влади». Хеппі енд? За що боролися, на те і рівняємося?

Так, що ж сталося? Міністр публічно оголошує про свою відставку, заявляє про тиск і називає імена. Потім, дев'ять послів країн-донорів роблять спільну заяву про те, що скандал викликає в їх столицях серйозне занепокоєння і свідчить, на їхню думку, про те, що успіхи в боротьбі з корупцією, про які регулярно рапортують українські чиновники, м'яко кажучи, «сильно перебільшені ». Далі йдуть особисті зустрічі з першими особами держави і цілком виразні питання про сутність того, що відбувається. А далі ... Публіці повідомляють, що всі помирилися і незабаром буде, якщо не весілля, то вже точно перезавантаження та суцільне «буйство» взаєморозуміння.

Стоп! Шановні! Трохи повільніше, народ записує ...

Ми знаємо, що чотири міністри, які раніше подавали у відставку, відкликали свої заяви. Ми почули, що фракція БПП, відмовилася вимагати з Ігоря Кононенко скласти депутатські повноваження, «щоб не компрометувати політичну силу». Ми розуміємо, що четверо повернулися і це стало тим прекрасним приводом, щоб про відставку прем'єра і Кабінету міністрів зволіли краще забути. Але ми не знаємо - чому. Якщо «політичну силу компрометує те, що учасник публічного скандалу піде», але не компрометує сам скандал, то Україна точно не Європа, де відмовитися від посади вважається якраз кроком, що дозволяє зняти з порядку денного слизькі моменти, які компрометують політичну партію.

Друге важливе питання полягає в тому, як повернення «чотирьох» відновлює довіру до прем'єр-міністра та його уряду і дає їм карт-бланш ще на рік? І що з цього приводу думають парламентарі, які ще зовсім недавно вимагали його відставки і складали списки для нових призначень? Коли вони брехали: тоді чи зараз? Про що були досягнуті домовленості (а вони точно були досягнуті)? Хто і чого вимагав і при чому тут реформи?

Чи це не «домовленості за спиною», про які говорив Айварас Абромавічус? Якщо перд нами не спроба спорудити чергову «ширму» для створення ілюзії єдності, то що тоді?

Ми побачили, що публічний скандал всередині коаліції, всередині уряду, всередині єдиного організму державної влади не викликав ані у кого з його «учасників за примусом»: ані в уряді, ані в коаліції, ані в парламенті, ані у фракціях - бажання обговорити подію публічно, щоб ті нові «правила» про яких говорив на прес-конференції Арсеній Яценюк, стали одночасно і новим договором з народом.

Сутність того, що відбувається в країні можна змалювати дуже простою та доступною для розуміння метафорою: винних греблю гати, а послати нема кого. У сенсі, працювати призначити. Раз «порятунок країни» залежить від того, чи приборкали перші особи держави свої взаємні претензії, чи залишилися на посаді люди, які очолюють конкретні міністерства, чи зміг друг президента відійти в бік та припинити хизуватися своїм спільним минулим з Гарантом - то Батьківщина дійсно в небезпеці. Тому що те, про що говорив міністр Абрамавічус: про персоналії, про інтереси, про неформальні стосунки - нікуди не поділося. І відставками та призначеннями у нас як і раніше керує не доцільність в рамках обраного курсу, не бажання досягти поставлених цілей, а спроби зберегти пристойну картинку для глядачів і спонсорів.

Тепер ми чітко побачили відповідь на питання: чому ж українські реформи є настільки несистемними та невиразними? Чому вони не йдуть? Та тому що органи державної влади формуються, приймають рішення і функціонують як механічне піаніно, в якому, які б звуки воно не виробляло - суть одне. Барабан крутиться, шестерні обертаються, язички смикаються, а мелодія записана заздалегідь та зміні не підлягає.

Єдине, що стало зрозумілим з усієї цієї історії, це те, що винних немає. Що публічний скандал не є приводом для того, щоб змінювати принципи взаємодії всередині влади. Що уряд має ще рік і «вотум довіри» винесено йому не парламентом, тому це не відповідає встановленим законом процедурам. Що фракція імені президента не готова приймати кардинальні кадрові рішення для порятунку своєї репутації і вважає за краще діяти за принципом «своїх не здаємо».

І найголовніше - ми отримали хороший привід задуматися: а чи не нагадує нам вся ця вистава з незамінними і доленосно-об'єднаними політиками театральну постановку, яку ми вже бачили у виконанні іноземної трупи?