Сьогодні звіт уряду - кульмінація довгих місяців розхитування політичної та економічної ситуації в Україні. Будемо надіятись, що все обійдеться без радикальних загострень, що неминуче призведе до доволі поганих соціально-економічних наслідків.

Відставка уряду та неможливість призначення нового майже точно означає дострокові парламентські вибори. Це призведе до зупинки поточних реформаторських ініціатив, призупинення на невизначений термін кредитування з боку МВФ, подальшу девальвацію гривні.

Проблеми з МВФ та курсом гривні наявні уже сьогодні, головна причина яких поточна політична нестабільність.

Тому для усіх сторін поточних політичних баталій та взаємного тролінгу немає іншого виходу як сідати за стіл переговорів та домовлятись. Дозволю собі скромно зауважити проблемні моменти такої співпраці, та де б хотілось побачити позитивні зрушення.

Прийняття законопроектів

Останнім часом Верховна Рада часто нарікає на уряд стосовно неналежної якості законопроектів. Уряд скаржиться, що не може проводити реформи в умовах, коли Верховна Рада, зокрема Коаліція, не підтримує урядові законопроекти.

Із вищенаведеного графіку можна зробити ряд наступних висновків:

По-перше - Верховна Рада просто фізично не може встигнути розглянути всі урядові законопроекти. За восьме скликання уряд подав до парламенту 408 законопроектів. Для порівняння, за цей час парламент зміг прийняти 372 закони від усіх суб'єктів законодавчої ініціативи. Лише трохи менше половини урядових законопроектів було офіційно розглянуто.

Головна причина низької продуктивності - мала кількість ефективних днів для голосувань у Верховній Раді. В місяць їх є реально штук 4-5. Так, Верховна Рада проводить пленарні засідання через один тиждень. Впродовж сесійного тижня понеділок - це день без голосувань, п'ятниця - день запитань до уряду, середа - так званий день опозиції куди виносяться часто завідомо непрохідні законопроекти. У Верховній Раді постійно велика кількість бажаючих побачити свій законопроект на повістці у вівторок та четвер, бажано в першій половині дня.

До цього ще додаються довгі літні та зимові канікули, а також подекуди довші, ніж передбачено, перерви між пленарними засіданнями. Так, після цього тижня, нас очікує тритижнева перерва між пленарними засіданнями. До-слова, Уряд збирається на засідання та розглядає законопроекти для подачі у Верховні Раду відчутно частіше, ніж збирається на сесію парламент. Ще й до цього встигає прийняти більшу кількість підзаконних актів.

По-друге - рівень співпраці всередині коаліції для підтримки урядових законопроектів може явно бути кращим. Так, в цілому, було розглянуто 45% із поданих урядом законопроектів. Із цих розглянутих кожен четвертий був відхилений або відправлений на доопрацювання. Натомість 63% президентських законопроектів було розглянуто, з яких лише 1% було відхилено.

І Президент, і уряд черпають основу підтримки своїх законопроектів у Коаліції. Тоді чому існує доволі відчутна різниця в успішності їх розгляду?

З іншого боку, подекуди чути слушні зауваження щодо урядових законопроектів неналежної якості. Державні органи дійсно часто є не найкращими законотворцями. Вони мають тенденцію прописувати собі надмірні повноваження, рідко йти на компроміси стосовно "шкурних" питань, затягувати вирішення певних питань.

Відносно низькі зарплати законотворців в уряді та держорганах не є хорошим виправданням цьому, адже уряд та державні органи мають монопольне право користуватись міжнародними програмами технічної допомоги, тобто донорськими коштами. Наразі іноземні донори коштів на реформи не жаліють. Загальна сума програм технічної допомоги складає 3,3 млрд. дол. Натомість Верховна Рада, згідно з чинним законодавством, не має права ставати бенефіціаром коштів міжнародних донорів з метою найму законотворчих експертів. Тому претензії щодо якості законопроектів до уряду далеко не завжди можна об'єктивно виправдати.

Але часто незгода парламенту із законопроектами носить не технічний, а ідеологічних характер. Наразі Україні дуже бракує більш сміливої лібералізації економіки, зокрема, приватизації.

Державні підприємства

Наразі основне питання, яке стоїть перед Україною в плані боротьби з корупцією - це державні підприємства. Саме навколо державних підприємств точиться левова частка корупційних та псевдокорупційних скандалів. Політики різних політичних сил називають державні підприємства головним джерелом корупції.

Побороти корупцію на державних підприємствах можна тільки одним способом - приватизувати їх. Можна скільки завгодно вводити громадських контроль, якісь системи електронних закупівель, але вмілий корупціонер зажди знайде лазівку. Немає держпідприємств, немає корупції - немає проблем.

Власне, це не функція чиновників займатись бізнесом навіть буцімто "на благо державного бюджету". В держави є механізм наповнення бюджету - податки. Цього повинно бути цілком достатньо.

Але, на жаль, приватизація системно не знаходить підтримки в парламенті. Неодноразово відхилялись урядові пропозиції як щодо скорочення переліку підприємств, що не підлягають приватизації, так і спрощення самого механізму приватизації.

Наразі риторика уряду помінялась у більш ліберальну сторону та все частіше чути, що в державній власності не повинно бути жодного підприємства. В приватних розмовах міністри ще більш радикально налаштовані та стверджують, що їм набридли непотрібні підприємства, які стають годівницею для депутатів (окремі міністри теж не безгрішні).

...

В принципі, багато для налагодження реформ в Україні не потрібно. Більш ефективна робота над законопроектами, приватизація державних підприємств, як основного спокусника для корупції - і реформи повинні піти значно краще. Залишається сподіватись, що українці у владі зможуть нарешті навчитись працювати разом та замінять політичні шоу реальною роботою.

Альтернатива - деструктивізм у формі недовіри до уряду та дострокових парламентських виборів, подальшої економічної кризи, призупинення співпраці з МВФ, гривня уже навіть і близько не по теперішньому курсу і т.п. І все це під радісні "ухмылки" нашого "брата-агресора".