У кріпацькій Росії раб міг стати найбільше лялькою в придворних театрах. Серед російських діячів ХІХ століття кріпаків немає взагалі.

Щоб у такій країні почули Шевченка, мало трапитися диво. Ще більше диво мало б відбутися, щоб слово Шевченка, самоука та кріпака в другому поколінні, стало набагато потужнішим, аніж слова усіх царів імперії.

***

Тарас Шевченко помер, не залишивши після себе ані майна, ані нерухомості, грошей чи акцій, - і, о диво - його образ виявився закарбованим у народній пам'яті, як це не вдалося жодному цареві, королю чи президенту.

Це могло відбутися тоді, коли Шевченкове слово стало як українська пісня - «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».

***

Імперія одразу чітко ідентифікувала свого сильного ворога. «Сегодни цензура выпустыла изъ своихъ пазуривъ мои безталанніи думы, та такъ проклята одчыстыла, що я ледве пизнавъ свои диточкы» (лист Тараас Шевченка до О. Хропаля, 26 листопада 1844 р.).
Щось схоже було і з Гоголем, котрий, на відміну від Шевченка, здався.

Як відомо, роман Миколи Гоголя «Тарас Бульба» вперше було надруковано 1835 р. Про жодного російського царя у тій версії зовсім не йшлося, як і про бажання козаків приєднуватися до когось. Проте надалі зусиллями видавця та переписувача було внесено суттєві зміни до тексту, завдяки яким з'явився «московський цар» і «русская сила». Гоголь протестував, але запізно: після видання книжки 1842 р. і лише у приватному переписуванні визначеним згори видавцем. 20 тисяч карбованців, отримані Гоголем від царя фактично за відмову від публічних протестів, довершили справу. Як наслідок, півтора століття українцям, росіянам і всьому світові «впарювали» «Тараса Бульбу», щодо тексту якого сам Гоголь казав, що в ньому «з'явилися прикрі помилки».

Радянська цензура скорочувала «Кобзар» на цілі твори. У «Кобзарі» видання 1950 року не було надруковано 18 творів, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.

Радянські переклади Шевченка іншими мовами часто просто анекдотичні: так, фразу «по-московськи лає» замінили на «крепкой бранью осыпает»; «москалики що заздріли, то все очухрали» - «царских слуг объяла зависть, все поразоряли»; «ляхи були - усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували» - «Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала»; «на квиток повірив москалеві» - «Расписке поверил чиновничьей»; «може, Москва випалила і Дніпро спустила в синє море» - «Может, выжжена Украйна, может, Днепр спустили в синее море»; «Твої діти молодії... московською блекотою... заглушені» - «Сыновья родные... под царевой беленою... заглохшие»; «Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох» - «Когда начальство раскопает и славный обкрадет подвал».

«Шевченко не пробуждал высоких чувств к великому государству Российскому, - писав цензор ще Російської імперії, - ибо проповедовал украинофильство и не мог говорить о воссоединении Малороссии с Россией без ненависти».

Очевидно, саме так і було. Про вірш «До Основ'яненка» цензор стверджує: «Из него следует, что под волей здесь понимается не свобода от крепостного права, но вольность Малороссии вообще, воля от уз, связующих с народом российским («лютим ворогом») его южную ветвь».

А Шевченків «Сон» було заборонено цензурою тому, що «автор твердит, что зиждитель Петербурга «засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю...»

У вірші «Розрита могила» цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії та називання «вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину».
У вірші «Заповіт» цензура звернула увагу на те, що поет «просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров'ю».

У вірші «Розрита могила» цензори не зрозуміли звернення поета до України: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?», та звернення України до Богдана Хмельницького: «Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала».

У вірші «І Архімед, і Галілей» цензори помітили Шевченкове пророкування сумної долі Російської імперії.

***

Шевченко по-українськи надзвичайно бунтарський та антиавторитарний.

Царі, перед якими плазувала навколішки вся Росія, для нього лише «ведмеді» й «кабани годовані», а цариці - «суки», які «щенять оддоєних щенят».

Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу - як у власному житті, так і в суспільному ідеалі. «Ревіли гармати» і козаки, які «вміють панувати» - улюблені Шевченкові теми. Один британський критик назвав Шевченка чи не найбільш мілітарним поетом у світовій літературі.

Не менший пафос Шевченка спрямовано проти земляків - зрадників України: «рабів з кокардою на лобі», «лакеїв в золотій оздобі», «свинопасів» та «фарисеїв».

Особливо влучно Шевченко описав «малоросійських» зверхників, продажних і позбавлених патріотизму: «раби, підніжки, грязь Москви».

Шевченко писав, що настане час, коли «Людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого і вас не стане, - будяки Та кропива - а більш нічого Не виросте над вашим трупом І стане купою на купі Смердячий гній, - і все те, все Потроху вітер рознесе. А ми помолимося Богу, І не багаті, і не вбогі...»

Ці слова Шевченка уже почали справджуватися.

***

Серед найбільш явних та актуальних на сьогодні Шевченкових прозрінь була його цілковита незгода і несприйняття привласнення Москвою назви Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно, адже мав доступ переважно до офіційних російських тлумачень історії.

В усій його творчості Росія названа не інакше, як Московщина. Ну, а росіяни, відповідно, москалі. Для Шевченка Київська Русь і все, що з нею пов'язане, є суто українським. Зокрема, «Слово о полку Ігореві», на мотиви якого він написав «Плач Ярославни».

А як по-сучасному звучать Шевченкові слова: «Бувъ я уторікъ на Украіні - бувъ у Межигорского спаса, и на Хортиці, скрізь бувъ і все плакавъ, сплюндровали нашу Украіну, катової віри, німота зъ Москалями; - бодай вони переказилися» (лист до майбутнього наказного отамана Азовського і Чорноморського козацького війська Я. Кухаренка, 26 листопада1844 р.).