MENU

Донбасу як історичної цілості більше не існує - думка

4486 0

Проект «Новоросія» проходить стадію демонтажу, однак майбутнє Донбасу залишається туманним. Регіон розділений: під контролем Києва перебуває 2\3 його території, однак обласні центри та основні промислові агломерації лишились в окупації. Коли «тимчасово окуповані території» повернуться до складу України, достеменно не відомо, позаяк Мінські домовленості - це «філософія процесу, а не дати».

Втім, навіть послідовне виконання Мінського протоколу не приведе до об'єднання Донбасу. Після скасування «республік» ці райони житимуть у власному напівавтономному режимі. Наскільки довго це триватиме, також не відомо. Фактично, Донбасу як історичної цілості більше не існує і, можливо, більше не існуватиме. А значить, варто задуматись про те, якою може бути нова регіональна будова східної України.

Донбас: крах проекту

Щоб зрозуміти сучасне становище Донбасу, варто поглянути на його історію. До ХVII століття цей край був частиною Дикого Поля - малозаселеного фронтиру Російської імперії. Основними тутешніми мешканцями були донські й запорізькі козаки та біглі селяни. Пізніше тут пройшла хвиля селянської колонізації - переважно за рахунок переселенців з українських та російських губерній. Однак розвиток краю залишався вкрай низьким.

Бурхливий розвиток цих земель почався лише у ХІХ столітті, коли імперія кинулася освоювати тутешні поклади вугілля та залізної руди для потреб Чорноморського флоту та мілітаризації Причорномор'я. У другій половині ХІХ ст. сюди допустили іноземний капітал, що спричинило справжній промисловий бум. У 1796-му було запущено першу шахту Донбасу, а через сто років тут було вже 289 шахт.

Побічним ефектом індустріалізації було заселення регіону. Дві третини міст Луганщини та Донеччини виросли з робітничих поселень при шахтах, заводах і залізничних станціях. Темпи також зростали: лише з 1793-го по 1816-й у Катеринославській губернії було засновано 362 поселення. Саме завдяки індустріалізації край, де у першій половині ХІХ ст. було лише п'ять міст, за якихось сто років перетворився на найбільш урбанізований регіон України.

Свого сучасного адміністративного вигляду Донбас набув уже в складі СРСР. У 1919-му Луганщину та Донеччину об'єднали в Донецьку губернію, яку у 1925-му розділили на п'ять округів, а у 1932-му їх з'єднали в дві області - Сталінську (тобто Донецьку) та Ворошиловградську (тобто Луганську). В радянський час сформувався і урбаністичний характер Донбасу - більшість міст Луганщини та Донеччини отримали міський статус у 1920-30-х або у 1960-70-х роках.

Однак цей історичний проект зазнав краху разом з СРСР. Деіндустріалізація, яка почалась у 1990-х, перетворила Донбас на депресивний дотаційний регіон. Сепаратисти, успіх яких не в останню чергу був зумовлений соціальним невдоволенням місцевого населення, стали грабарями Донбасу. За час окупації найбільш життєздатні підприємства регіону були вивезені в Росію, зруйновані або просто розграбовані.

Таким чином регіон, зібраний навколо індустрії Донецького вугільного басейну, втратив економічні підстави для свого існування, а потім - ще й адміністративну цілісність. Відтак історичне перезавантаження цього краю стало не просто можливим, але і необхідним. Донбасу, який Україна успадкувала від УРСР, вже ніколи не буде, битись над відновленням індустрії взірця ХХ ст. немає сенсу. А от яким може бути майбутнє Луганщини та Донеччини - питання для дискусії.

Нова географія

Перш за все, варто з'ясувати, яка саме частина Донбасу лишилася по наш бік лінії розмежування. Що стосується Луганської області, з 18 районів під контролем України залишається 12 (2 - частково). Населення цих районів становить близько 750 тис. осіб, а з урахуванням офіційної кількості переселенців - до мільйона. Це приблизно стільки ж, скільки у Чернівецькій, Кіровоградській або Волинській областях.

Переважно це північні аграрні райони, що історично тяжіють до Слобожанщини, а не до індустріального Донбасу. Навіть у наш час тамтешні мешканці неясно усвідомлюють свою історичну неналежність до Донбасу. На відміну від шахтарсько-промислових районів, тут домінує регіональний варіант української мови. Причому домінує настільки, що у 2012-му чотири райони Луганщини відмовились надавати російській статус регіональної мови.

На півночі Луганської області сепаратисти також не добилися особливих успіхів. Навесні 2014-го вони змогли захопити владу лише у двох з 12 районів, але закріпитися не змогли. Що і не дивно: місцеві кадри для «ополчення» були сконцентровані у депресивних промислових районах. Саме там пострадянська деіндустріалізація мала найтяжчі наслідки, підготувавши ґрунт для антидержавного бунту.

На Донеччині повністю під контролем України залишаються 9 з 18 районів, ще чотири - частково. За приблизними підрахунками, населення цих територій (разом з переселенцями) сягає 2,3 млн осіб - як в Одеській області чи довоєнному Криму. Це переважно промислові райони, які і до війни переживали не найкращі часи. Приміром, ахметівський «Метінвест» увійшов у 2013-й рік, маючи понад $4 млрд боргів. 

На тлі загального спаду в промисловості, що триває з 2012 року, індустріальні перспективи української Донеччини видаються сумнівними. Вочевидь, цей регіон потребує не дотацій, а повного перезавантаження за прикладом Рурського басейну в Німеччині. Тримати промисловість регіону на системі штучного життєзабезпечення можна довго, але рано чи пізно це перетворюється на безнадійну гальванізацію мерця.

Що стосується політики, то перезавантаження Донеччини проходить майже природнім чином. Не зважаючи на те, що навесні 2014-го у Краматорську та Слов'янську блокували українську техніку, наприкінці року 73% місцевих мешканців підтримували збереження цілісності України. Якщо на півночі Луганщини сепаратизм не сприйняли через культурно-історичні обставини, то на Донеччині патріотизм формується під враженням від «успіхів» ДНР.

Перспективи

Якою буде доля «республік» - невідомо. Та сподіватися на повернення до передвоєнного стану марно. Зате на часі подумати про перспективи української Луганщини та Донеччини. Очевидно, що в озорому майбутньому їхнє життя визначатиме лінії розмежування. Це буде мілітаризований фронтир України, а фактично - східний аванпост Європи. В умовах геополітичних зсувів на материку він може стати важливою складовою нової системи європейської безпеки.

Якщо ЛНР та ДНР ризикують стати лімітрофом, то українські Луганщина і Донеччина можуть існувати і в сучасному урізаному вигляді. Хорошою нагодою перекроїти Донбас буде запланована адміністративно-територіальна реформа. В економічному плані Луганська область має шанси стати аграрним регіоном. Ну а Донеччині рано чи пізно доведеться пройти перепрофілювання чи модернізацію виробничої бази.

Українізацію Луганщини та Донеччини можна посилити, запустивши проекти переселення з інших регіонів. Свого часу СРСР зміг накачати Крим військовими пенсіонерами та відставниками, які прив'язали півострів до Росії міцніше, ніж Перекопський перешийок - до України. Україна може використати цей досвід на Донбасі, видаючи безкоштовне або пільгове житло військовим та пропонуючи програми трудових міграцій.

Отже, Україна мусить визначитися, що робити: чекати, поки Луганськ і Донецьк повернуться у Донбас, чи будувати інший Донбас без Луганська і Донецька. Зрозуміло, що кожен сценарій має свої сильні та слабкі сторони. Тим більше, допоки є серйозна загроза відновлення бойових дій, все це - суто теоретичні проекти. Проте обговорювати альтернативи варто вже зараз.

Максим ВІХРОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини