Серед всіх законів української держави (а їх "всього тільки" біля чотирьох тисяч – це лише закони, не рахуючи різноманітні підзаконні акти, яких вдесятеро більше) найбільш "невиконуваним" протягом всіх 25 років незалежності, є Конституція. Можливо, її навіть необхідно писати з маленької літери, адже поважають і дотримуються її норм лише одиниці з політиків, для інших же це – зручний інструмент маніпуляцій, політичного торгу, а то й просто підтирочний матеріал.

Хоча теоретично має бути все просто: будь-який інший закон може не виконуватися, будь-який інший закон можна вивертати догори дригом і тлумачити в судах, а Конституція має стояти незворушно, як скрижалі Мойсеєві, викарбувані на важкезних кам'яних плитах, а її норми мали б бути щитом для всіх скривджених, і гострим мечем для всіх злочинців. Американцям, наприклад, непотрібно знати всі федеральні закони (а їх трохи більше за двадцять тисяч), їм достатньо знати конституційні права.

Нам же для того, щоб нормально жити, конституції недостатньо. Бо якщо в чомусь наші законодавці і лідери – так це в тому, як ефективно скасовувати конституційні норми, формально не виходячи за рамки політичного поля. А навіть якщо виходять – то відповідальності за це не наступає, ні політичної, ні кримінальної.

Наприклад, є у нас стаття 10, де вказується, що державною мовою у нас є українська, і держава забезпечує її всебічний розвиток. На практиці нею послуговуються тільки задля галочки. Більшість політиків – російськомовні, блогосфера – російськомовна, навіть міністри пишуть в своїх фейсбуках російською, що вже говорити про депутатів. В результаті норма наче є, але вона не діє. Натомість коли хтось із топ-політиків нарешті соїзволить заговорити українською – це ціла ПОДІЯ, хоча всі політики, як тільки виходять на публіку мають згадувати статтю 10, і переборювати своє бажання розширити свою аудиторію найпростішим способом.

Ще прикладів? Прошу. Стаття 28: кожен має право на повагу до його гідності. На практиці громадян щодня роблять дебілами, гвоздячи їх по головам політтехнологічними штампами, і відмовляючи в праві самостійно робити висновки. А якщо хтось висунеться і поставить парочку незручних питань: "получітє ваші шпроти" у вигляді зливи чорного піару. І спробуй подати в суд на захист гідності – миттю звинуватять в порушенні статей 15 і 34 конституції, наступі на свободу слова і придушенні громадських свобод. Ні, не так – взагалі спробуй подати в суд. Бо стаття 55, яка регламентує право на судовий захист, теж діє... своєрідно. Як так? А так. Підняли судове мито, і громадянину уже не по кишені судитись. Право, таким чином, він має, а скористатись їм не може – виходить, наче все по закону, а конституційне право громадянина на судовий захист по факту скасовано. Політику ще гірше: подібний позов означає команду "фас" всіх "стурбованих громадян", яких дуже обходить питання авторитарності політика Такого-то, який забороняє свою критику. І замість захисту гідності отримає електоральні втрати. От і вибирай – або йди в політику і змирися, що твоє ім'я будуть щодня мішати з гівном, або сиди і не рипайся – і можливо (тільки можливо) тебе не зачеплять.

Ще прикладів? Стаття 48: Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. А ми поставимо прожитковий мінімум такого обсягу, що навіть на харчування не вистачатиме. І 48-ма стаття теж уходить з переліку конституційних прав. Або й взагалі перетворюється на кистень – коли якісь невідомі "стурбовані громадяни" вимагають через суд підвищення тарифів, бо, мовляв, це дискримінація і неринкові відносини, і суд – о диво! – цей абсурдний позов задовольняє.

Я так довго можу продовжувати. Благо, український істеблішмент придумав стопіццот способів скасувати ту чи іншу норму конституції – а прикладами українська історія більш ніж багата. І хай би ці способи були сталими, але ж нашим можновладцям завжди мало. І кожна президентська каденція означає розробку нової конституції, в яку вписуються нові дірки, які можна використати на користь чергових каліфів на час.

І тут у нас теж є своя традиція. Проекти конституції завжди розробляються закритою групою, яка потім результати роботи подає або в Конституційний Суд (який у нас настільки сервільний, що здатен визнати конституційним вираз 1 + 1 = 1), або зразу в Верховну Раду. Іноді цій групі надають риси публічності, називаючи "Конституційною Асамблеєю", як при Януковичі. До речі, цікавий факт: єдине в Україні положення про конституційний процес писав... Сергій Льовочкін. Це та сама родзинка, яка наочно демонструє картиночність і підробність будь-яких спроб написати конституцію в нашій країні. Ось лінк на положення, для довідочки: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/328/2012

А Конституція країні потрібна. Ота сама, з великої літери. Збалансована, без закладених в ній дірок і двозначностей. Із простими і зрозумілими навіть пересічному громадянину нормами. Прийнята не з метою отримання преференцій в політичних торгах, чи задля отримання бонусів на якихось переговорах – а як основа суспільного договору, який будуть виконувати всі. І якщо комусь захочеться порушити чи обійти ці норми – проти такого "хитруна" підніметься все суспільство, і покарання буде незворотнім.

Але така Конституція не може бути прийнята закритою групою чи черговою "асамблеєю". Це має бути консенсус не лише еліт, а й суспільства в цілому. Це значить, що в конституційний процес нарешті має бути включений народ України. Своєрідні нові Установчі Збори. І це не така проста задачка. Юлія Тимошенко нещодавно запропонувала зробити це через особливу громадську асамблею, яка включатиме в себе найширші кола. Валентин Наливайченко відгукнувся на цю пропозицію, і уже зібрав більш як 150 різних організацій, готових брати участь в процесі.

В дужках варто зауважити, що для Юлії Тимошенко це зовсім не перший досвід. Про необхідність нової Конституції вона заговорила ще в часи своєї першої каденції як прем'єр-міністра. Тоді вона доклала чимало зусиль для цього, розробила свій проект конституційного процесу, підготувала й сам проект змін – за що отримала в березні 2007-го в США нагороду за захист Конституції. Правда, про це мало кому відомо. Самі тодішні пропозиції Тимошенко можна глянути тут, більша частина їх досі актуальна:
http://ukrbreak.wix.com/ubreakthrough#!constitutional/c20dq

Але що тих, що нинішніх пропозицій мало. Будемо говорити чесно: із політичною грамотою у нас справи швах. А тому навіть при найкращій організації слухань і прийняття рішень, результат буде лише трохи кращий за попередні.

От наприклад, 4 березня відбулась установча конференція чергового громадського "Руху за суверенний розвиток", який ставить на меті заключення нового конституційного договору і прийняття нової Конституції. В її тезах мені зразу кинулось в око створення двохпалатного парламенту. Хто забув, це колись був улюблений коник Віктора Ющенка, який таким чином прагнув зберегтись в політиці як довічний сенатор. А ще це була чергова геніальна ідея Віктора Медведчука, який таким чином хотів отримати контроль над парламентом (бо сенат – це мажоритарка в чистому вигляді). У якості чого ця теза з'явилась тепер – навряд чи хтось точно скаже, і взагалі не факт що її взагалі помітять під стосом інших. А потім, як завжди, все прийматиметься гамузом – і люди знову не помітять, як під їх носом знову зроблять з Конституції декларативний папірець, який виконується тільки там, де вигідно можновладцям.

Це робота насамперед для партій, де за визначенням мають бути люди, які розбираються в деталях державного устрою. Тут я змушений різко не погодитись із шанованим мною Сергієм Дацюком про аполітичність процесу. Навпаки, якщо десь і повинна бути політична конкуренція – то це тут. Саме в конституційному процесі партії можуть показати своє бачення українського устрою. Тут наочно буде видно – хто є "політичним проектом", з терміном життя меншим за одні вибори, а хто дійсно є політичною силою, яка здатна генерувати нові ідеї та нові сенси, і уміє відстояти свою точку зору в жорсткій конкуренції не лише з іншими партіями, а й з громадськими організаціями.

І ось тут повинна запрацювати справжня журналістика. Вона повинна аналізувати всі пропозиції та ініціативи, пропонувати їх широкій публіці і активно вести громадську дискусію, долучаючи до процесу всіх політично активних людей в країні. Пропонують ввести сенат – от вам десяток статей із прикладами в світі, і прогнозами, як це вплине на життя громадян, аж до витрат на канцелярську роботу сенатського апарату. Пропонують електронну демократію – ось вам грунтовна праця, що це таке, і як виглядає в реальності (підказка: не як електронний магазин послуг). І так далі, послідовно пояснюючи громадянам ті основи, без яких неможлива довіра громадян до владних інституцій.

Тільки тоді затвердження Конституції референдумом перетвориться із формального плебісцита на усвідомлений вибір шляху в майбутнє.

Тільки тоді ми зможемо вийти із того химерного лабіринта, який у нас називається "конституційним процесом", і яким ми блукаємо манівцями вже 25 років, і вирулити на пряму дорогу.

І тільки тоді у нас є шанс створити таку Конституцію, яку наступні покоління будуть цитувати із гордістю.