В Україні політична криза. Дві парламентські фракції - «Батьківщина» та «Самопоміч» - заявили про вихід з парламентської коаліції, що загрожує подальшому її існуванню. Це, у свою чергу, стає перешкодою для проведення реформ і взагалі для функціонування уряду, якщо він не спиратиметься на підтримку більшості народних депутатів.

Не виключено, що нинішня парламентська коаліція припинить своє існування, а нову створено не буде. Це в крайньому разі може призвести до оголошення дострокових парламентських виборів. У чому причина нинішньої політичної кризи? Чому політики й громадяни незадоволені діяльністю уряду?

Відповідь, начебто, очевидна. Падіння економіки, яке розпочалося ще наприкінці 2012 року, протягом 2014 - 2015 років лише посилилось. Значною мірою це пов'язано як з військовою агресією Росії проти України, так і з тим, що чимало проблем нагромаджувалися протягом багатьох років. Хоча не обійшлося і без серйозних помилок з боку вже нинішнього уряду та керівництва Нацбанку.

Уряд був змушений вдаватися до непопулярних кроків, які позначилися на доходах широких верств населення. Зрозуміло, це викликало незадоволення громадян. У свою чергу, політики та політичні сили не хочуть пов'язувати себе з непопулярним в очах суспільства урядом. Тому перехід деяких із них в опозицію виглядає цілком передбачуваним. Дехто з них розраховує зняти з себе відповідальність за діяльність уряду, спровокувати дострокові парламентські вибори, на яких отримати більшу кількість голосів, ніж це було восени 2014 року.

Водночас, на мою думку, у цієї політичної кризи є підґрунтя, яке заклали самі політики ще під час формування парламентської коаліції та укладання коаліційної угоди.

У 2014 році серед політикуму та експертів була популярна ідея формування технократичного уряду, який має формуватися не на політичній, а на професійній основі. Саме тому до складу нинішнього уряду були включені міністри, котрі раніше не були пов'язані з політикою.

Водночас внаслідок такого формування уряду політики самі заклали певні протиріччя, які не могли не викликати політичну кризу.

Політичний уряд

Річ у тім, що партії, які беруть участь у виборах та потрапляють до парламенту, мають на меті отримати в руки виконавчу владу для реалізації своїх програм і цілей. Якщо вони можуть самостійно чи за допомогою інших парламентських фракцій сформувати парламентську коаліцію, тоді вони делегують до уряду своїх представників, аби мати можливість виконати обіцянки, які давали виборцям, певним соціальним і бізнесовим групам.

Важливий принцип функціонування такого коаліційного уряду - партії, делегуючи до нього своїх представників, несуть повну відповідальність за їхню діяльність. Це може бути політик, член цієї політичної сили або профільний фахівець у тій чи іншій сфері, але в уряді він представляє саме ту політичну силу, яка його туди делегувала. І виборці точно знають, яку політичну силу представляє той чи інший міністр.

Якщо виявляється, що діяльність міністра суперечить позиції партії або він недостатньо ефективний чи не користується популярністю в суспільстві, ще гірше, якщо з ним пов'язують якісь корупційні оборудки та зловживання, - тоді ця партія має відкликати його з посади та запропонувати іншу кандидатуру. Прем'єр-міністр вносить відповідне подання до парламенту про звільнення однієї особи з посади міністра та призначення іншої.

Якщо глава уряду або парламент відмовляються це зробити, тоді це може призвести до виходу відповідної партії з парламентської коаліції та політичної кризи, яка може обернутися достроковими парламентськими виборами. Так працює парламентська модель держави.

Технократичний уряд

Якщо ж ідеться про технократичний уряд, то логіка його формування зовсім інша. Такий уряд у певних випадках створюють у парламентських державах. У деяких країнах порядок його формування та функціонування навіть розписано в конституції.

У чому ж особливість діяльності технократичного уряду? Такий уряд завжди створюється на чіткий, невеликий проміжок часу - до року, під конкретні завдання. Його формують, коли потрібно провести якісь швидкі, непопулярні у сприйнятті суспільства реформи, і ніхто з політичних сил напряму не хоче себе пов'язувати з ними, або парламент неспроможний сформувати коаліційний уряд, а до парламентських виборів - дострокових чи чергових - потрібно забезпечити функціонування країни.

В обох цих випадках уряд пропонують очолити шанованій у країні особі, яка не збирається брати участь у наступних парламентських виборах. За поданням такого прем'єр-міністра формується уряд, який складається переважно з фахівців у різних сферах економіки та державного управління, які також не мають прямого стосунку до політиків і не збираються йти на вибори. Парламент затверджує програму дій такого уряду, виходячи з обмежених завдань та обмеженого строку своєї діяльності. Потім після парламентських виборів формується повноцінний коаліційний уряд.

Український мікс

Що ж отримали ми?

Нам казали, що формується технократичний уряд. Якщо це так, тоді чому його очолив політик, лідер однієї з політичних сил? Зрозуміло, що логіка дій політика відмінна від підходів технократа, якого запрошують на певний строк для виконання конкретних завдань. Політик ніколи не готовий бути «політичним камікадзе». Він змушений думати про своє політичне майбутнє, тоді як технократ - це самодостатній фахівець, який у інтересах суспільства та держави лише на певний, стислий проміжок часу погоджується зайнятися політичною діяльністю у виконавчій владі.

Знову ж таки, якщо ми формували технократичний уряд, то хіба можна було виставляти йому п'ятирічні завдання? Він для такого не пристосований. Провівши непопулярні реформи та перебравши на себе негатив від суспільства, він мав піти. Бо несучи на собі негатив, такий уряд не може проводити інші реформи. Їх не сприйматиме суспільство. Не тому що вони непотрібні чи погані, а тому що їх проводять ті, хто викликає роздратування й незадоволення і кому громадяни не довіряють.

Якщо ж у нас формувався політичний уряд, тоді кого представляють конкретні міністри в цьому уряді? У політичному колі та в середовищі експертів відомо, хто запропонував конкретних міністрів до складу Кабміну, але для широких верств суспільства ця інформація невідома. Більш того, за таких обставин не зрозуміло, які політичні сили несуть відповідальність за конкретних міністрів. Хіба можна розраховувати на те, що парламентські фракції погодяться нести політичну відповідальність за тих чи інших міністрів, якщо не визначено, кого вони там представляють і як їх можна відкликати з уряду?

Отже, щоб розв'язати цю політичну кризу й не спричинити чогось подібного в майбутньому, потрібно чітко визначати, який уряд хочуть сформувати політичні сили, представлені в парламенті, під які цілі та завдання. Без цього ми потраплятимемо в ситуацію постійного незадоволення діяльністю Кабінету Міністрів як з боку громадян, так і з боку політикуму та експертів. Бо судити про результати діяльності конкретного уряду можна лише розуміючи, які завдання перед ним були поставлені.