Бідність, скрута і страждання породжують прагнення спільноти, тісної, близької та рідної. Якщо тобі погано, вона завжди підтримає і прийде на допомогу. Тому "традиційні" суспільства бережуть сімейні цінності чи цінності громади: бо вони більш незахищені від бідності, хвороб та небезпеки, і люди мають триматися разом.

Сучасне суспільство дає значно більший доступ до благ (їжа, безпека, здоров'я), їх дефіцит меншає, а тому потреба людей одне в одному теж зменшується. Цікавість, а не виживання стає головним мотивом спілкування.

Тому чим багатшим стає суспільство, тим більше люди та спільноти усамітнюються. Це симптом сучасної Європи: децентралізація поволі перетворюється на дезінтеграцію. Всі надто швидко повірили у власні силу і здатність впоратися з усіма проблемами. Всі надто швидко почали вважати буття з іншим і турботу (чи не головні поняття філософії ХХ століття) тягарем, якого треба позбутися.

У цьому парадокс сучасних ультраправих. Класичні ультраправі вважали, що людина не виживе без іншого та без спільноти. Нинішні ультраправі вважають, що людина не виживе з іншим (мігрантами, інакшими культурами тощо). А тому від іншого треба від'єднатися стіною. Сучасні ультраправі тепер найбільші самітники, найбільші індивідуалісти, породження епохи дезінтеграції. Від лібералізму (і його атомізму), який вони ненавидять, вони взяли найгірше.

Але в усьому цьому мені очевидно одне. Турбота про іншого продовжує бути цінністю, дуже важливою цінністю. Особливо в епоху дезінтеграції.