Учора, 6 квітня, в Києві на Байковому кладовищі прощалися зі знаним українським культурним діячем, дисидентом, засновником і керівником хору "Гомін" Леопольдом Ященком.

Разом із багатьма іншими останню шану маестро віддав політик і громадський діяч Михайло Ратушний:

Сотні людей прийшло до Володимирського собору, щоб попрощатись і провести в останню путь Леопольда Ященка. Автобус із труною покидав подвір'я собору під аплодисменти присутніх. Так проводжають в засвіти акторів і музикантів.

Але незмінний керівник хору "Гомін" Леопольд Ященко був більше ніж просто музикант і актор. Він був багаторічним подвижником Української Справи.

Усі, хто пам'ятає перші, нечисленні ще київські зібрання кінця 80-тих років минулого століття, не могли не помітити сивочолого стрункого чоловіка із сопілкою. Він ніколи не виступав, а просто брав мотив – і створений ним народний хор "Гомін" починав співати. Чи то "Червону калину", чи "Повіяв вітер степовий...", чи "Ще не вмерла Україна".

Думаю, багато українців, як і я, вперше почули наш Національний Гімн у привселюдному виконнані в столиці України саме завдяки Леопольдові Ященку.

Його сопілка оживляла сірі будні русифікованого Києва: чи то в метро, чи в переході, чи на Майдані.

Пригадалось, як він приїхав разом із хором до Борисполя в далекому 1989 році, на відновлення хреста на могилі Павла Чубинського, автора слів Гімну.

Як писав, на наше прохання, ноти для музичного збірника зі всіма найпопулярнішими патріотичними піснями, який ми, київські рухівці, розповсюдили сотнями серед делегатів Установчого З'їзду Руху у вересні 1989 у КПІ. Багато чого пригадалось...

Прощавайте, Маестро.

Для хору херувимів також потрібний диригент, щоб навчити небеса "Червоної калини".

Вічна пам'ять.

Своїми враженнями та переживаннями також поділився дослідник історії визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття Роман Коваль:

Провели в останню дорогу Леопольда Ященка, людину, яка півстоліття боролася за національну Україну. Провели гідно. Але не було представників від держави (тільки колишній міністр культури Ігор Ліховий), не було жодної телекамери, отже, ця сумна подія, ця втрата не буде висвітлена. Цим влада задекларували своє ставлення до борців за національну Україну, власне свою антинаціональну суть.

Ось моє аматорське відео, щоб Ви відчули атмосферу:

Синоптик Наталка Діденко:

"Попрощалися з Леопольдом Ященком учора. 

Про нього розказувати немає потреби. Бо хто його знав, той розуміє. А хто не знав, той не зрозуміє доти, доки не почне поважати цю країну, в якій живе.

Любити, якщо не любиш, – важко, це щось із серця, а ось повага – це вже робота розуму і виховання.

Я думала вчора, чому Леопольд Ященко – великий. Так, він був відважним, зневажав підлу совкову брехню, був вірним собі і людям. 

Але, як на мене, він великий, бо зробив українську пісню своєю релігію, і ця релігія – основа українців.

Англійці пишаються своїм королівством, і всі в світі стежать за кожним маленьким чихом принца чи королеви.

Німці пишаються своїми замками і міфами про лицарство, і весь світ, а особливо українці, вже навіть кіоски тимчасові прикрашають маленькими гострими чужими вежами в лицарському стилі.

Французи пишаються своєю їжею і зробили рецепти з чужими для нашого носа запахами також майже релігією.

А в нас є щось незрівнянно краще – унікальна українська пісня. Проте нікому тут у голову не приходить, що таким фантастичним скарбом треба пишатися. Що це і є – національна ідея і національна людська релігія.

Але іноді народжуються люди, які розуміють це. Які точно знають, що саме пісня українська колись стане для всіх у світі і королівством, і зАмками, і їжею щоденною.

Дякуємо Леопольдові Ященку за те, що допоміг нам не втратити себе. Вічна пам'ять".

На прощання Леопольдові Ященку разом із його хором "Гомін" заспівав колега маестро, знавець старовинної української музики, лідер гурту "Хорея Козацька" Тарас Компаніченко: