Якби мене хтось запитав, яка подія минулого місяця була найбільш промовистою, як у нас кажуть, «знаковою», я би назвав не парламентську кризу і не формування нового Кабміну, і навіть не справу Надії Савченко - Савченко взагалі поза конкуренцією, це історія виняткової значущості для всієї нашої новітньої історії, символ стійкості України як нації... А якщо спускатися на рівень нижче й розглядати оце ворушіння в придонному шарі, я би обрав інформацію про наїзди на експортерів горіхів.

Якщо дуже коротко: запорізькі податківці, озброєні, як для штурму Донецького аеропорту, рушили в протилежному напрямку, на територію Одещини й взяли штурмом склад із волоськими горіхами на суму в 180 тисяч доларів. Усе в найкращих козацьких традиціях: документи не показали, прихопили тітушню... На щастя, втрутився невтомний одеський губернатор, поставив на місце, обіцяв дійти до президента. Виявляється, це не перший випадок: у грудні конфіскували фуру з горіхами аж біля румунського кордону, тільки тоді це були прокурорські й чомусь із Київщини, й пан Саакашвілі теж особисто розблокував вантаж. Щось схоже сталося в березні на Миколаївщині, тільки не з таким щасливим фіналом, воно й зрозуміло: де на всіх нас взяти грузинів!

Слухайте, так ми до мишей дотрахаємося! Мимоволі згадаєш зі своєрідною ностальгією, що відколи за раннього Кучми було закладено підвалини «кримінально-олігархічної держави», вся схема в кінцевому рахунку трималася на перерозподілі газової ренти, й рахунок ішов на мільярди. Хоча, звісно, 180 тисяч на дорозі теж не валяються, але здрібніння таки спостерігається. Це може означати й щось оптимістичне. Наприклад: колись повні ріки паралельної економіки обміліли - частково через хай там уже які реформи, частково через війну. Упирям, які звикли харчуватися з відсотка й яких ми, за непорозумінням, звикли називати державою, доводиться задовольнятися струмочками, якими б раніше вони погребували.

Упирів теж треба зрозуміти. Куди йде нормальний молодий новозеландець, якщо він хоче відбутися, зробити кар'єру, забезпечити себе і родину? В приватний бізнес! Там високі ризики, там ненормований робочий день, там відсутня зона комфорту, але там перспективи і свобода. Куди суне молодий українець, який прагне того самого? У держслужбовці, в правоохоронні органи, в політику (або вже відразу в тіньовий сектор: контрабас, бурштин, бригади за викликом). Це справжня, невигадана драма: найкраща, в сенсі найенергійніша, найамбітніша частина народу, яка мала би забезпечувати країні добробут, сидить у неї на шиї. Вона нічого не виробляє, тільки смокче. Чому так? Бо за рейтингом Світового банку Doing business ми все ще на 89 місці, пропустивши вперед Молдову (!), Білорусь (!!) і Росію (!!!). Дозволи, перевірки, ставки податків, заплутане законодавство, кредити від 20 відсотків річних і - на мою думку, це вирішальне - ані секундочки ти не можеш бути впевнений, що твою власність не забере будь-хто, кому це під силу: від фури з горіхами до торговельного центру на одній із центральних площ столиці. Тому замість примножувати ВВП, вигідніше й спокійніше його контролювати.

Про іноземних інвесторів я наразі мовчу. Якщо сюди приходить велика транснаціональна компанія, вона теоретично може розраховувати, що її не так кошмаритимуть, бо міжнародний скандал, знаєте, посли, саміти, Вашингтонський обком. Але більшість іноземних інвестицій такі самі іноземні, як я сингапурець, це всього лише гроші, виведені з української економіки й дочиста випрані на Кіпрі.

А от маленького українця, підприємливого й тямущого, в бізнесі рано чи пізно чекає кидок. Тому ніяких довготривалих капіталовкладень, закинув вудку - впіймав - з'їв, ось і весь інвестиційний цикл. І, боронь Боже, ніякої нерухомості, ніякого майна, яке можна було би відібрати! Такий modus operandi розбещує кожну окрему людину й суспільство в цілому, він безжально висмоктує кадровий ресурс - кого у тінь, кого за кордон, кого в беззмістовне й безжальне існування в мундирі наглядача.

Пафос останніх двох років у суспільстві концентрується навколо покарання й конфіскації неправедних статків. Але, якщо придивитися, вони всі неправедні: хтось мухлював, хтось давав хабар (а спробуй не дати), хтось отримував конверти. Обурення офшорами знов піднімає небезпечну хвилю люмпенського штибу. Революційне гасло «забрати й поділити», таке зрозуміле, спокусливе і ніби справедливе, має поступитися місцем більш компромісному й дорослому: «кожному українцеві - гарантії прав власності»! Аж до амністії золотих батонів. Непопулярно? Гидко? Нудить? А інакше порочне коло остаточно засмокче Україну швидше, ніж це зробить азійська орда.

Революційне гасло «забрати й поділити» має поступитися місцем більш компромісному й дорослому: «кожному українцеві - гарантії прав власності»!