Чорнобильську катастрофу не прийнято зараховувати до злочинів радянської влади. Відбулася вона вже в доволі "вегетаріанські" часи, на порозі перебудови та й чи мало техногенних катастроф стається у світі? Вивели дітей на парад, під радіацію - ну так "у совку" ніколи людей не жаліли...

Але не все так просто. Існує таке поняття як "злочинна помилка" - коли людина знає про помилковість своїх дій, усвідомлює, що це може призвести до катастрофи, але все ж продовжує чинити те, що чинить. І використання у Чорнобилі того реактору, який врешті вибухнув, є класичним прикладом такої злочинної помилки.

Ще до початку будівництва Чорнобильської АЕС було відомо про вади реактора, закладені в самій його конструкції. Насамперед, навіть при малих потужностях роботи виникав так званий зворотній зв'язок. Основним наслідком цього було різке зростання потужності, як тільки реактор "розганявся". Другою проблемою була конструкція графітових стержнів - намагання зекономити площу підреакторних приміщень в результаті призвели до того, що у ядерній енергетиці називають "кінцевим ефектом": у момент аварійного захисту потужність реактора замість спадати різко зростала. Обидві вади спрацювали у ніч вибуху разом і дали грандіозний руйнівний ефект.

Використання реактора з підвищеним ступенем небезпеки було тільки першим огнивом у ланцюгу. Більшість решти огнив виникали не так зі свідомого конкретного умислу, як з уже усталених традицій системи, способу мислення, характерного для "совку". Адже на той час при владі на вищих щаблях і при виконанні на нижчих були переважно люди, які і не знали, що можна інакше. Так що Чорнобиль і реакція на нього з усіма наслідками - це демонстрація самої суті нічим не стримуваного "совка". Його квінтесенція.

Першою реакцією на катастрофу стало замовчування. Ні слова в газетах, по радіо, на телебаченні. Продовжувалося ліплення іміджу ідеальної наддержави, у якій, за влучним висловом Віктора Суворова, "не те що голоду не буває, а й стихійні лиха неможливі". Реальні втрати - і людські, внаслідок вибуху та радіоактивного зараження, і фінансові,- не цікавили нікого. Імідж - все, людські життя - ніщо.

Продовженням пропагандистської боротьби за імідж було проведення параду у Києві 1 травня 1986 року. Жодних заходів безпеки, серед учасників параду - тисячі дітей. До половини травня медикам заборонялося розповідати людям про загрозу і те, як уникнути зараження. Доходило до неймовірного - у лісах в межах зараженої зони виявили автомобіль, його власник вивіз сім'ю на відпочинок вихідного дня. Авто негайно відправили на дезактивацію, чи потурбувалися про долю пасажирів - невідомо.

Від ігнорування базового для всіх живих організмів інстинкту виживання, цей інстинкт нікуди не зникає: паніки не уникли. Люди штурмували вокзали, намагалися виїхати з Києва, сиділи у закритих приміщеннях. На Львівщині намагалися роздобути дозиметр і хоч якось виміряти рівень радіації.

Першими ліквідаторами стали пожежники чергового наряду, які приїхали на виклик. Чоловіки працювали без жодних засобів захисту. Наслідок - гостра променева хвороба. Усіх терміново літаками відправили в Москву. До одного з них, Володимира Правика, прорвалася вагітна дружина. Через кілька тижнів стався викидень....

Починаючи з травня, на розбирання завалів 4 блоку почали відправляти юнаків-призовників. Причому з "проблемних" областей - Західна Україна, країни Балтії... Перед багатьма стояв вибір - або в Чорнобиль, або в Афганістан. Їм теж не видавали засобів захисту у достатній кількості.

Тут проявилися одразу дві особливості "совка" - тверда віра у те, що належний "революційний натиск" компенсує брак фаховості і системності, а також хронічне використання абсолютно всього у репресивних цілях.

На повну силу проявив себе і "синдром обложеної фортеці". Замовчати факт радіаційного викиду після шведських повідомлень - саме шведи вперше зафіксували вміст радіоактивного нептунію-239 в атмосфері за кордонами СРСР - не вдалося. Але по усіх краях і республіках все одно розпочалися пошуки диверсантів і шкідників, "поширювачів паніки", до яких зараховували мало не всіх, хто намагався взнати хоч щось про реальний стан справ.

Результатом стало тільки збільшення жертв аварії - до їхнього числа потрапили і "слуги імперії", котрі нишпорили зоною в пошуках диверсантів. Гірким іронічним свідченням залишилися слова пісеньки: "На горі горить реактор, під горою оре трактор, якби шведи не сказали, були б досі ще орали".

Але все-таки привілеї номенклатури дали про себе знати. Принцип "всі рівні, але є рівніші" в цій ситуації проявив себе якнайяскравіше. Дітей партійних очільників не було ні на параді, ні - тим більше - на ліквідації. Решту ж населення трактували у традиціях тоталітаризму - як витратний матеріал, чиє призначення бути інструментом у грі лідерів і забезпеченні світлого майбутнього.

Саме це "світле майбутнє" і було єдиним пріоритетом системи за будь-яких обставин. Тільки відносно "світлого майбутнього" існувало стратегічне планування і передбачення. У будь-якій цивілізованій держави в випадку подібної до Чорнобильської катастрофи на перший план вийшла б профілактика онкологічних захворювань, збільшення яких було неминучим і у перспективі мало вилитися у незворотні втрати серед населення та у зростаючі державні витрати. Та тільки не в СРСР. Тут пріоритетом стало максимально швидке, на людському ресурсі, "затирання" слідів катастрофи. Головне - все має відбутися згідно з планом і не зашкодити політичним цілям.

Тому у підсумку отримали масовий - хоч і підневільний - героїзм тисяч ліквідаторів. Але масовість героїзму - це ознака не стільки високої якості суспільства, скільки вкрай низької якості влади і інституцій. ...

Наприкінці кожної зміни всі учасники ліквідації наслідків катастрофи проходили дозиметричний контроль - тільки після нього можна було вийти "з зони". Дозиметр сигналізував про перевищення норми радіоактивного зараження. Як правило, писк приладу припинявся тільки після кількаразового старанного миття. Тоді контролери додумалися "підкручувати" дозиметри - наче спідометри і показники баку в авто.

Закономірно, що дозиметри раптом стали надзвичайно толерантні до забруднення. Але якщо "підкрутка" спідометра не ворожила жодних трагічних наслідків, то скільки людей передчасно померло внаслідок "фокусів" з дозиметрами - невідомо.

До Чорнобильської ще жодна техногенна катастрофа у СРСР не зачепила мільйони людей безпосередньо в побуті, не вириваючи їх з їхнього звичного ритму життя. Після Чорнобиля треба було зважати на все - яку їжу вживаєш, звідки плоди, які купуєш на ринку, з якої тканини твій одяг, скільки перебувати на сонці, наскільки інтенсивно митися. І жителі колишнього Союзу це чудово запам'ятали, ця пам'ять пережила і сам Союз.

Коли у середині 90-х пройшла новина, що десь у Чехії виявлено неполадки в реакторі тамтешньої АЕС, мене і ровесників кілька днів неохоче випускали з домівок - не дай Боже, повториться Чорнобиль, і що тоді? Після Чорнобиля стало ясно - радянська система за самою своєю природою не придатна до життя. Вона об'єктивно спроможна лише на руйнування. Всього - людських душ і життів, культури, природи, техніки.

Після Чорнобиля питання "бути чи не бути СРСР" з політичного перетворилося на питання фізичного виживання. Можливо, у більшій мірі, ніж після Голодомору - який принаймні охопив не всю Україну. Адже не можуть почуватися у безпеці громадяни країни, для уряду якої усі раціональні міркування ніщо - порівняно з універсальною політичною метою "догнати і перегнати Америку".

Так само не могли почуватися у безпеці громадяни сусідніх країн - у найкращому разі вони були б приречені жити у гнітючій невідомості - можливо, відбувається ще щось, а нам просто не пощастило про це довідатися? Адже на адекватну міжнародну співпрацю зі сторони СРСР у разі кризових ситуацій розраховувати не доводилося.

Відкритим залишалося питання - а що може очікувати і кого, якщо вибух повториться? Або якщо станеться аварія на якомусь іншому підприємстві?

Статистика не додавала оптимізму - тільки з 1977 по 1981 рік на Чорнобильській АЕС сталося 29 аварійних зупинок. За наступні, 1983 - 1985 роки сталося 5 аварій і 63 відмови основного обладнання. За таких показників закрадається підозра, що до конструктивних вад реактора додався ефект знаменитого радянського бракоробства.

Якщо держава не може підтримувати у належному технічному стані свої стратегічні підприємства, не може захистити власних громадян - таку державу не можна трактувати надто серйозно.

Тому 1986 рік став початком кінця для СРСР.

П.С. Ознайомитися із головними документами КГБ, які свідчать про те, що Чорнобиль - злочин радянської влади, відтепер можна онлайн завдяки співпраці Архіву СБУ, Українського інституту національної пам'яті та Центру досліджень визвольного руху. А кияни просто у центрі столиці 25-29 квітня можуть зазирнути "Під саркофаг". Документальна інсталяція "Під саркофагом" у підземному переході біля Українського дому - історичний та мистецький проект, що представляє наслідки використання "мирного" атому в умовах тоталітаризму.