Хотів почати з Івана Степановича, але вирішив краще спершу «що», потім уже «як». Так от, урочисто закликаю до подальшого переформатування укра­­їнської історичної матриці в тому вигляді, у якому вона функціонує в масовій свідомості, без жодних компромісів. Ніяких «це ж наша історія» або, ще краще, «наша спільна історія».

Чесно, я не вважаю великою втратою гіпотетичне знищення 99,9% пам'яток радянської доби включно з мозаїками, за які вступилося чимало шанованих діячів культури. Добре розумію їхні почуття, бо «руйнувати не будувати». Одна десята відсотка артефактів, безумовно, заслуговує на збереження у відповідних музеях разом із пам'ятниками всіляким Чубарям, Щорсам і Косіорам (добре, що вже про Лєніна не сперечаються, і за те красно дякую). Решту - весь цей, якщо вже зовсім відверто, потворний потік візуальної свідомості з червоноармійцями, комісарами, космонавтами, піонерами та металургами, а також серпами, молотами й червоними зірками - мені взагалі не шкода. Вважайте, що я нечутливий або тупий. Те саме слід робити з масовим історичним наративом: не було ніякої «Вєлікой Отєчєствєнной», була Друга світова, як не було ніякої «гражданской», була прихована інтервенція з використанням місцевих маріо­неток. З «колективізацією», слава Богу, ніби розібралися, а з «індустріалізацією» або «підкоренням космосу», - по суті, підготовкою до силового підкорення світу, - схоже, не до кінця.

Понад те, як на мене, слідом за декомунізацією має настати черга деколонізації. Я розумію, чому в Києві є вулиця Толстого. Тому що він геній, крім того, автор «Хаджи-Мурата», безжального вироку Імперії. Припустімо, розумію вулицю композитора Алябьєва («Соловей мой, соловей»), той першим в імперії обробив і видав збірку малоросійських пісень, поважаю. А що в столиці робить вулиця Кольцова - не радянського пропагандиста, киянина Міхаіла Кольцова, а поета Алєксєя Кольцова, автора «Раззудись, плечо! Размахнись, рука!»? Кому це, про що це? Або вулиця Маміна-Сібіряка? Бажова? Єрмака? Де ми, а де Сибір?

ДЛЯ ВЕЛИКИХ СПІЛЬНОТ ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ ІСНУЄ У ВИГЛЯДІ ЛЕГКО ВЖИВАНИХ МІФІВ, І В ЦЬОМУ НЕМАЄ НІЧОГО ТРАГІЧНОГО, БО САМЕ ТАК І НІЯК ІНАКШЕ ІСНУЄ СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ

І, поза всяким сумнівом, місце уламків радянського дискурсу мають замістити постаті й події власне української історії, які давали б звичайному, «середньому» (наскільки таке визначення коректне) українцеві відчуття спадковості, безперервності, вкоріненості. Починаючи від Київської Русі, продов­жуючи Великим князівством Литовським, Гетьманщиною і закінчуючи Визвольними змаганнями, УПА та російсько-українською війною. Причому не обов'язково обурюватися, що цей процес відбувається в «їстівних», попсових формах. Для великих спільнот історична пам'ять існує у вигляді легко вживаних міфів, і в цьому немає нічого трагічного, бо саме так і ніяк інакше існує суспільна свідомість, що не пристосована для складних, контраверсійних концепцій (і взагалі живого життя в усій його багатогранності). Професіонали, відповідальні за історичне знан­ня, мають дбати лише про те, щоб міфи по можливості складалися на підставі фактів, а не вигадок.

Але в минуле слід вдивлятися чесно. Не вдавати, що всі «наші» - герої, а «їхні» - підступні негідники. Не переносити поняття XXI століття на реалії XVI. Для кожного спрощення має бути межа, яка визначається, з одного боку, ефективністю, а з другого - смаком. А з цим у нас проблема.

Днями в Полтаві презентували пам'ятник Іванові Мазепі - одному з найцікавіших, найдраматичніших і водночас найчарівніших героїв у нашій історії. Пам'ятник виявився зі складною долею, до пари персонажу: гроші на нього збирали по гривні всією громадою, його встановлення довго саботувала місцева ригівська влада, а тепер в останній момент виявилося, що зникла частина постаменту. І ось він, Іван Степанович, на Соборній площі поряд із церквою, яку колись побудував. І що? Стривайте, невже ось таким ми його бачимо? Десь я вже на схоже натрапляв: Чорновіл і Паніковський, Пилип Орлик і Проня Прокопівна з Голохвастовим, Христя на колоні - та сама естетика, той самий стиль... З дозволу сказати, реалізм. Мадам Тюссо в бронзі. Припустімо, частина з нас іншого підходу не розуміє: має бути відтворена кожна жилочка, кожен ґудзик, нас так виховали. Але ж є серед нас інша частина - ті, хто повчився в Гарвардах, постажувався в Єлях і навіть просто поїздив світом. Ми бачили різні сучасні меморіали, від яких мурахи по шкірі, й уже не хочемо ані такого пам'ятника, ані... такого минулого.

Всередині нас нинішніх співіснує одночасно три формації: глибоко радянська, провінційно-українська й модерна або вже постмодерна, і треба поважати кожну з них. Час повернення наших героїв минув або майже минув. Настав час дорослого переосмислення. Ми на те заслуговуємо. Вони теж.