Письменник Борис Лавреньов колись зробив таке, що в молодості викликало в мене подив. Він заповів рідному Херсонові свої меблі та бібліотеку, хоча ще з 1920-х жив у Москві. Херсонці в колишньому будинку Лавреньова влаштували знаний "диванчиком Пушкіна" літературний музей. Насправді – Вяземського. Лавреньов придбав його в НЕПманські "буремні двадцяті" на аукціоні в Москві. Про те, що на ньому стопудово іноді сидів Пушкін, враховуючи його дружбу з Вяземським, херсонці дофантазували самі.

Разом із меблями Лавреньов заповів херсонцям пам'ятати про себе в побуті. Про це я став здогадуватися, коли почув, як дівчата призначають побачення хлопцям "ну там, під гімназією Лавреньова" – тоді простою середньою школою. Бо генії місця – це ті, кого городяни весь час згадують у побуті. І живуть, і діють вже інакше, оглядаючись на свого генія. Ідеш на побачення до дівчини й трошки нервуєшся - чи не вчинить вона з кавалером так само, як снайперка Марютка з повісті Лавреньова "Сорок перший". Про що кіно? Про війну і про любов. Наприкінці фільму вона його вбиває.

Не знаєте, що таке Лесин ясен? Значить, ніколи не були в Луцьку. Звісно, Леся в нас одна – та, що на 200 гривнях. І ясен її росте під брамою замка Любарта. І кожному варто поїхати туди й побачити: сім'я Косачів мешкала на площі перед найбільшим у середньовічній Європі замком. У ньому навіть з'їзди монархів відбувалися. І запідозрити, що пролетарське трактування її творчості, прибічниками якого були всі радянські училки укрліт, а дехто з них не позбувся цього й досі, – м'яко кажучи, тенденційне. Досвітні огні, звісно, горять. Але не може рости пригнобленим пролетарем дитина, чиї батьки жили через дорогу від величного римо-католицького собору Петра й Павла. Навряд чи було в тодішньому Луцьку центровіше місце. Навряд чи є в нас письменниця, твори якої більше просякнуті старожитною шляхетністю. Яка там пролетарщина, як не соромно дурити першокласників?

Може здатися, що генії місця – то всуціль письменники із грошових купюр, або їхні менш везучі колеги, які потрапили тільки до шкільних хрестоматій. Але на прикладі київського архітектора Городецького чи його харківського колеги Бекетова можна переконатися: це не так. А в Бердянську такими культовими особами стали моряки – два Петра Петровичі Шмідти, батько й син, адмірал і лейтенант. Буде дуже прикро, якщо в рамках декомунізації з тамтешнього музею виплеснуть лейтенанта, який ні дня більшовиком не був, бо його розстріляли раніше. Бердянці бережуть навіть гігантську бронзову контргайку із гребного вала, яка луснула, коли лейтенант посадив пароплав на міляку. Не уявляю Бердянськ без тої гайки. Добре, що Шмідтові-старшому, адміралові, декомунізації боятися не варто. Бо весь центр міста досі вимощено бруківкою, яку він, будучи капітаном порту, наказав доправляти з Італії замість баласту. До нього вітрильники везли від нас зерно, а поверталися порожніми, із піском замість баласту. Наче на Бердянській косі свого піску мало.

Може здатися, що генії місця бувають лише у великих містах. Але приклад нобелівського лауреата з літератури Шмуеля Аґнона й геніального скульптора Йозефа Пінзеля в Бучачі показує: навіть невелике містечко може мати їх цілий пантеон, підкріплений ще й коньячним заводом. А в Колочаві на Верховині вшановують чеського класика Івана Ольбрехта. Тобто свого генія може мати й село. Просто жителям не треба втрачати пам'ять.

Як же мене курвлять людці, які й за умови перейменування тягнуть у наш простір якщо не забутих цариць і незнищенних комсомольців, то цитати з пісень композитора Юрія Антонова про абрикосові й виноградні вулиці. А можна Дніпропетровськ, але без Петровського? Можна – Безпетровськ.

Невже так важко поцікавитися тисячолітньою історією землі, на яку тебе закинуло, чи хоч у краєзнавців спитати? А небажання розлучатися з Розою Люксембург, Карлом Марксом чи Сергієм Кіровим взагалі заводить мене в глухий кут. Це вже точно генії не наших місць і нам від них нічого не треба.