Про Чорнобиль у владних структурах згадують і висловлюють нові обіцянки лише напередодні чергової чорнобильської дати чи під час супроводу іноземних делегацій на станцію. А факт залишається фактом: усі проекти, пов'язані з розробками технологій поводження із радіоактивними відходами, залишаються на папері.

Фінансування національних чорнобильських програм у Білорусі та Росії чітко входило до державних бюджетів. А в Україні, починаючи з 1995 року, створений після аварії чорнобильський фонд було, по суті, згорнуто, і державна програма ліквідації наслідків аварії «розчинилася» у бюджеті.

Як наслідок – більшість робіт відтоді, за винятком міжнародних проектів – за кошти донорів, виконуються за залишковим принципом. Бо вже тоді Україна стала, де-факто, на неправильний шлях: почала покладатися насамперед на міжнародну допомогу, а не на власні сили.

Скажімо, Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходами (РАВ) на 5,5 мільярда гривень, що закінчується у 2017 році, фактично не реалізована, бо упродовж останніх шести років фінансується на рівні 15 %.

Одна з причин такого стану – уже давно не актуальна концепція зони відчуження, розроблена наприкінці минулого століття. Саме вона сприяла тому, що відбувся відхід від статусу зони відчуження, як зони надзвичайної ситуації – зони ліквідації радіаційної аварії, до статусу території, яка потребує довгострокового утримання. І як результат – упродовж чверті століття не було зроблено жодних системних, цільових кроків у напряму відродження і подальшого використання цієї території, створення тут науково-експериментального майданчика. Все було зорієнтовано на ЧАЕС та промислові новобудови, якими вона опікувалася.

В Указі Президента України №141/2016 від 13 квітня ц.р. «Про додаткові заходи щодо перетворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему та відродження територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» ставляться для виконання Кабміном чимало з тих питань, про які не раз говорилося, у тому числі й мною. І про відновлення формування Державного фонду поводження з радіоактивними відходами, і про необхідність створення умов для розміщення в Чорнобильській зоні об'єктів альтернативної енергетики...

На жаль, втрачено дуже багато часу. Понад те, фактично упродовж всього періоду ліквідації наслідків аварії взагалі недооцінювалися інженерно-технологічні аспекти поводження із радіоактивно забрудненими матеріалами. Наверстати згаяне роками, навіть за 100-відсоткового фінансування робіт, майже нереально.

У нас повністю відсутні національні та міжнародні проекти, спрямовані на створення в зоні відчуження технопарків для відпрацювання на експериментальних полігонах і технологічних стендах нових методів ліквідації радіаційних аварій і переробки радіоактивних матеріалів.

Складається враження, що ми пройшли точку неповернення, і деякі можливості втрачено назавжди. Прикро нагадувати, що за всі роки в зоні відчуження не було впроваджено жодної технології для переробки радіоактивних відходів. Унікальна в Україні установка для опрацювання технології термічної переробки радіоактивних відходів, яку створили спеціалісти ДП «Техноцентр», демонтована у 2012 році.

Не стала, на жаль, зона відчуження й полігоном для розробки технологій і методів подолання важких ядерних аварій . Після трагічних подій на АЕС «Фукусіма-1» у Японії з'ясувалося, що Україна не може запропонувати їй ані відпрацьованих і ефективних технологій, ані відповідного обладнання.

Україні потрібний науковий центр, який об'єднав би зусилля українських та іноземних вчених навколо проблем подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Свого часу, до речі, були навіть підписані міжнародні угоди щодо створення такого науково-дослідного центру під егідою МАГАТЕ. Цей проект з різних причин не було реалізовано, а створений 1996 року Чорнобильський центр з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів та радіоекології, не отримавши відповідного міжнародного статусу та підтримки з боку Національної академії наук, не виправдав покладених на нього надій.

Звісно, грошей завжди бракує. Тому ми закликали урядовців і депутатів спрямовувати чорнобильські кошти передусім на поводження з радіоактивними відходами – з метою їх надійної ізоляції від навколишнього середовища. На жаль, за роки незалежності не було створено жодного сховища чорнобильських радіоактивних відходів, не введена в експлуатацію жодна установка для їх переробки. Натомість з'явилися промислові довгобуди з нереальними термінами їх завершення та початком роботи.

Є чітке поняття – «Чорнобильська катастрофа» – як продовження наслідків найбільшої в світі (на 26 квітня 1986-го-Авт.) ядерної аварії на четвертому реакторі ЧАЕС. Катастрофа – це завжди несподіваний випадок, який відчуває природа, люди, населення багатьох країн, і це продовжується протягом життя не одного покоління. Чорнобильська катастрофа – наслідок забруднення атмосфери і природи радіонуклідами: що більше радіонуклідів, то відчутніший їх вплив на здоров'я людей.

Аварія на атомній станції може бути ліквідована, над зруйнованим реактором стоятиме «Укриття-2», всі інші реактори станції зупинені й будуть зняті з експлуатації, але вплив Чорнобильської катастрофи триватиме доти, поки всі радіонукліди не розпадуться до рівня звичайного радіоактивного забруднення нашої планети.

Технічні та політичні питання, пов'язані із ліквідацією Чорнобильської катастрофи, ніколи не перетинаються. Зібрати радіонукліди у природі і знайти спосіб їх локалізації – це суто технічна та фінансова проблема. Якщо вони не збираються і не локалізуються – а це тільки політична проблема, – то їх дія на природу і людей продовжується, наслідки відчуватиме чимало поколінь. Тобто за все сьогодні й у майбутньому має нести відповідальність держава.

Треба завжди пам'ятати, що всі проблеми, зокрема, в атомній енергетиці, які виникали і ще, напевне, виникатимуть у країнах, які мають АЕС, залишаються «національним надбанням». Сьогодні половина усієї електричної енергії, що виробляється в Україні, – продукт 15 ядерних енергоблоків. Це державна власність, і дискусії щодо доцільності приватизації НАЕК «Енергоатом» треба припинити, зміна форми власності на її АЕС не на часі.

Головне в іншому – у ставленні держави до цієї галузі. Упродовж 25 років сектор атомної енергетики для всіх урядів країни ніколи не був пріоритетним. Під час кількох реформ державного управління ділові пропозиції професіоналів-ядерників у цих питаннях не було сприйнято. У країні, після ліквідації в 90-х роках «Укратоменергопрому» та Держкомітету з використання ядерної енергетики, які очолював чудовий фахівець-атомник Михайло Пантелійович Уманець, немає вищого державного органу з відповідним керівником, який персонально відповідав би за стан справ в атомній енергетиці.

Скрізь, у всіх цивілізованих країнах, де використання ядерної енергії є визначальним для всієї нації, це питання вирішене. А у нас? Не повинна бути ситуація, коли в країні ніхто не несе персональної відповідальності за наслідки «керування» цією стратегічною галуззю.

З року в рік усі основні державні програми стосовно атомної енергетики не фінансуються, як це передбачається бюджетом. В Україні постійно утворювалися різні урядові та міжвідомчі комісії – то з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, то з питань виконання Комплексної програми поводження з радіоактивними відходами та багато інших, але всі вони були недієздатними, безперспективними.

В Україні в найближчі роки ситуація із розвитком атомної енергетики може значно ускладнитися. Таке відчуття, що «Енергоатом» дехто веде до банкрутства. Галузь, яка перераховує в держбюджет колосальні кошти, постійно недофінансовується, не має грошей для свого нормального розвитку. Практично для всіх урядів вона вже давно стала, по суті, «дійною коровою» – для залатування фінансових дірок в інших галузях. Це – ненормально. Час покласти цьому край. Треба, нарешті, змінити ставлення до атомної енергетики, щоб не допустити в країні другого Чорнобиля.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube