Недавні генпрокурорські перегони зачепили одну вагому на сьогодні проблему - проблему юридичної освіти, а ширше - проблему професійної освіти загалом.

В соцмережах намітились дві точки зору на питання співвідношення «трьох П», необхідних, як мені принаймні уявляється, для обіймання посади державного службовця (в широкому розумінні цього слова): патріотизм, порядність, професіоналізм. Одна з них акцентує увагу на першій якості: головне, щоб людина була патріотом.

А знання та професіоналізм такий кандидат, хороший та приємний у всіх відношеннях, нібито набуде на посаді. Врешті-решт, не боги, як відомо, горщики ліплять. Краще п'ять років помилок, ніж п'ятьдесят бездії. Цитати можна й далі множити. Особливо наполягають на такому баченні щодо юридичної діяльності. Адже у ній кожна людина у нас розбирається не гірше, ніж у футболі та світовій політиці. Що там складного, кажуть вони: прочитав закон, якщо потрібно, зазирнув у коментар - і можна керувати та приймати рішення. Правда, без помилок тут не обійдемося. Зламаних людських доль в тому числі.

Прихильники цієї точки зору оперують різними аргументами: тут тобі і Томас Едісон, який отримав домашню освіту, і Стів Джобс, який пішов з коледжу, і тим не менше обидва стали успішними, і невисока якість української середньої та вищої школи. Знов-таки підкреслю кількість нарікань саме на юридичну освіту, в якій диплом не гарантує наявності компетенцій юриста-професіонала. І дійсно: що з того, що попередні генпрокурори мали відповідні займаній посаді дипломи? Де результати їх діяльності?

Друга точка зору: якісна робота державного службовця має опиратися на компетенції, отримані в ході регулярної професійної освіти. І я підтримую саме її. Теж маю історичні аргументи. Усі ми знаємо юриста, який отримав диплом в результаті складання екстерном усіх іспитів. Дуже швидко читав і мав надзвичайну пам'ять. Саме він називав російську інтелігенцію не мізками нації, а ...самі знаєте чим.

Саме він зруйнував паростки парламентаризму та конституціоналізму у Росії, заклав підвалини найстрашнішого в історії людства тоталітарного режиму. І йому в цьому допомогли люди, як правило, без регулярної вищої освіти (чутки про найосвіченіший у світі ленінський уряд були нахабною брехнею).

Невипадково й те, що після революції в першу чергу було ліквідовано саме юридичні факультети, а згодом і університети. Як і цивілізація загалом, юридична школа стала факультетом непотрібних речей (дуже влучним є цей вислів Юрія Домбровського).

Думаю, не відбулось би такого нищення правової системи, якби студент Казанського імператорського університету Володимир Ульянов протягом регулярного, а не екстернатного курсу вивчав би сутність права - науку про добре та справедливе, як називали юриспруденцію римляни.

Якби слухав лекції геніального теоретика та цивіліста Габріеля Шершеневича, якби щодня чув слова про правовідносини, законність, верховенство права, якби вивчав законодавство та судову практику...

Юридична освіта не тотожна диплому про закінчення юридичного вишу. Це аксіома. Але й без щоденної тяжкої навчальної праці не може бути підготовлено до роботи суб'єктну складову правової держави - юридичну еліту. Мало мати якісне законодавство - потрібні професіонали, здатні його застосувати. До речі, і для створення якісного законодавства теж потрібні професійні юристи, а не просто хороші, приємні у всіх відношеннях та патріотично налаштовані люди. Тому, панове, рано ховати університетську юридичну освіту.

Професійно, а не на зламаних людських долях підготовлений юрист, так само як вчитель, лікар та інженер - це атланти, на плечах яких стоїть цивілізоване суспільство. До якого ми прагнемо.