Їду в потязі з цілим натовпом побратимів. Вертаємося з відпустки на фронт.

Хлопці якийсь час не бачились – отже, в них світяться очі й не закриваються роти. Зброя всіх часів і народів, удосконалення нашої зброї і пережиті кожним на війні ситуації – теми, які можуть тривати багато годин, а якби потягу довше їхати – то й багато діб. Вони профі своєї справи, вони захоплені люди, вони – еліта війни.

І, здавалося б, яке відношення до цього має їхня зовнішність? Так ні, всі як на підбір красивезні – очей не відведеш!

А поруч, так само з відпустки на фронт, їдуть мобілізовані дядьки. Наразі наче тверезі, але зовнішність у більшості – доволі-таки аватарська. І раптом один із них, із величезним таким роздратуванням, майже з ненавистю: "Ви б не могли тихіше про війну? Знаєте, в кожного ж своє..."

А в очах (я добре вмію читати думки, особливо якщо вони такі – майже на кінчику язика): "Через таких, як ви, війну ніяк не заморозять і нас не відпустять по домах".

Решта дядьків потроху підключаються до розмови. Кажуть, хто де служив, усміхаються. Згадують якийсь майданчик у якійсь військовій частині, на якому, як виявляється, досі стоїть той самий бетеер.

Це ж N-ська бригада, так? Це ж вони тоді під N насипали сєпарам?

Пробудження блиску в очах. Бажання бути не гірше. Хтось із них забуде цю розмову наступного ранку. Хтось згадає про нас, коли ворог атакуватиме його позицію, і замість бігти, кидаючи зброю і бойовий комплект, почне відстрілюватись. Хтось після дембеля попроситься до нас...

Ми добровольці. Ми добре воюємо, це правда. Але головна наша місія на цій війні – скелетування армійських підрозділів. Ми робимо це навіть мимоволі, навіть тоді, коли перебуваємо за сотні кілометрів від передка.

Ми увійдемо в історію – цим і за це.