Прямі іноземні інвестиції, кредити МВФ і приватизація, всупереч очікуванням всіх українських урядів, включно з новим, все ж не служать панацеєю від усіх бід і самі по собі не призведуть до економічного прориву. Вони є лише невеликим доповненням до внутрішніх інвестицій. Досвід країн, що створили економічне диво, показує, що тільки акцент на внутрішні ресурси може забезпечити країні швидкий, але довгостроковий економічний розвиток.

Якщо подивитися на такі країни, як Японія, Південна Корея, Китай, ми побачимо, що прямі іноземні інвестиції там становили мізерну частину. Всупереч поширеній думці, країни Південно-Східної Азії зробили акцент на внутрішніх, а не на іноземних інвестиціях.

Так, за даними Світового банку, в Японії та Південній Кореї, при високому довгостроковому економічному зростанні, щорічні прямі іноземні інвестиції до 1997 року не перевищували 0,5% від ВВП. Що стосується Китаю, то іноземці вкладають у китайську економіку щороку 1-6% ВВП. Однак 70-80% іноземних інвестицій у Китай ‒ це китайські інвестиції етнічних китайців (хуацяо) ‒ з Гонконгу, Сінгапуру і офшорів, перш за все, з Віргінських островів.

При цьому загальні інвестиції перевищували прямі іноземні інвестиції в Японії в 350 разів (30-35% ВВП), в Південній Кореї ‒ в 40 разів (20-30% ВВП), а в Китаї ‒ в 10-30 разів (30-45% ВВП).

На тлі цих країн Україна здається справжнім клондайком для прямих іноземних інвестицій, які досягли свого піку протягом 2005-2012 років і становили близько 5-7,5% ВВП, що вище, ніж у Китаї, і в багато разів вище, ніж у Японії та Південній Кореї.

Однак, на жаль, економічного дива не сталося. І не могло статися, тому що загальні інвестиції за цей період становили близько 20% ВВП, а в 2013-2015 роках взагалі скотилися до 10-12% ВВП. Крім слабкого рівня інвестицій, для України характерна вкрай низька їх якість ‒ наприклад, у дороги та інші інфраструктурні об'єкти. В цілому з 1990-х валові накопичення в основний капітал в Україні впали в п'ять разів.

Можна, звісно, ще припустити, як це роблять всі українські уряди, включно з урядом Володимира Гройсмана, що економічному прориву зможуть допомогти кредити МВФ і приватизація. Однак і тут нас чекає невдача, як і в випадку з прямими іноземними інвестиціями.
Кредити міжнародних фінансових організацій ідуть, перш за все, на виплату попередніх боргів, тобто повертаються кредиторам, а не скеровуються на розвиток економіки. В Україні в 2014-2015 роках обсяг отриманих кредитів ($20 млрд) дивним чином збігся з сумою виплат попередніх зовнішніх боргів (також близько $20 млрд).

До речі, аналогічна ситуація і з Грецією ‒ з 216 млрд євро, отриманих у вигляді кредитів від МВФ, Євросоюзу і Європейського центрального банку, 95% пішло назад кредиторам на виплату попередніх позик, відсотків за ними і на капіталізацію банків. Тому, незважаючи на, здавалося б, величезну кредитну підтримку, влада Греції два тижні тому вчергове скоротила витрати на пенсії і підвищила податки. Все те ж саме чекає і Україну, якщо не відбудеться змін у державній економічній політиці.

Що стосується ефекту від очікуваної приватизації, то слід зазначити, що частка державних підприємств в українській економіці протягом останніх п'яти років становить всього-на-всього 10% (за методологією Мінекономрозвитку). Тож розмови про те, що продавши держпідприємства, країна отримає небачений досі приплив капіталу, не мають під собою грунту. Адже, за такою логікою уряду, решта 90% української економіки, що знаходяться в приватних руках, повинні бути завалені прямими іноземними інвестиціями. Необхідно створити рівні правила гри для всіх форм власності, а не намагатися разово покрити дефіцит бюджету розпродажем держвласності за викидними цінами.

Як показує досвід інших країн, якщо Україна прагне до економічного дива або хоча б до довгострокового економічного зростання, необхідно, перш за все, розраховувати на внутрішні ресурси.

А ось із цим в Україні спостерігаються серйозні проблеми: замість нарощування внутрішніх резервів відбувається їх фактичне знищення:

витік капіталу в офшори за останнє десятиліття становить щороку близько $15 млрд або 10-15% ВВП, які можна було б інвестувати у вітчизняну економіку;

доходи від експорту за 2014-2015 роки знизилися на $30 млрд, і тенденція зниження в першому кварталі 2016 року триває;

за останні два роки валютні депозити українських громадян у банках скоротилися майже в три рази ‒ з $23 млрд до $8,7 млрд, тобто $14,3 млрд виключено з потенційного інвестиційного ресурсу;

обсяги кредитів реальному сектору економіки знизилися на 20-25%, ця тенденція триває і цього року.

Іншими словами, Україна тільки за два останні роки втратила понад $70 млрд потенційних внутрішніх інвестицій, і продовжує їх втрачати в 2016-му. На цьому тлі очікуваний черговий транш від МВФ у розмірі $1,7 млрд або давно очікувані надходження від приватизації в сумі $0,7 млрд виглядають, м'яко кажучи, непереконливо.

Як показує практика, прямі іноземні інвестиції, зовнішні кредити і приватизація ‒ це необхідні, але лише допоміжні інструменти економічної політики, й аж ніяк не ключові. Тільки акцент на внутрішніх інвестиціях може вивести українську економіку з кризи і забезпечити довгострокове економічне зростання.

Ліберальна податкова політика, забезпечення захисту прав власності (як приватної, так і державної) і верховенство права дозволять повернути довіру внутрішнього інвестора і нададуть такий необхідний капітал для розвитку української економіки. А за ним заодно підтягнеться й іноземний інвестор і кредитор.