Вологе повітря, сталактити та сталагміти, калюжі води і ребристі ісполінські конструкції. Тут можна би було знімати постапокаліптичні фільми. Однак це місце закрите для сторонніх очей - лише ті, хто обслуговує об'єкт, мають до нього доступ. 50 метрів під землею, щодня тисячі людей проїздять повз нього. Це «Львівська брама» поміж станціями метро «Лук'янівська» і «Золоті ворота».

Споруджена 20 років тому на зеленій гілці Київського метрополітену вона завмерла в своєму первозданному вигляді. Серед причин, чому об'єкт досі не введений в експлуатацію - традиційна фінансова (для її добудови потрібні мільйони гривень) і ландшафтна. На сьогодні є складнощі з тим, як вписати архітектурне рішення входів та виходів до станції. У випадку, якби ці питання вдалося би вирішити цього року, на введення станції в експлуатацію знадобилося не менше аніж три роки.Однак, не обговорення цих перспектив були ключовими під час екскурсії, бо ж поштовхом спуститися на законсервовану станцію було бажання доторкнутися до чогось невідомого. Киянин Андрій Артамонов з дитинства цікавиться історією світового метро. Мріяв стати машиністом, але не склалося. Коли дізнався про можливість побувати на екскурсії на закритій станції, вирішив спробувати щастя і отримав запрошення долучитися до мандрівки в один з найпотаємніших куточків столичної підземки.

- Ще давно мене цікавило питання - як розвертаються поїзди на кінцевій. Думав, що всі пасажири виходять і поїзд робить великий круг на кінцевій станції. Але виявилося що за кожною станцією знаходиться оборотний тупик, де машиніст переходить в останній вагон, а поїзд просто переїздить на іншу колію. Тут насправді є кілька станцій, від яких я в захваті, наприклад, «Золоті ворота», входять в топ найкрасивіших станцій в світі, так само «Арсенальна», яка є однією з найглибших станцій у світі. Я був на відкритті станції «Теремки», і це була чи не найважливіша до сьогодні подія, - каже Андрій.

«Розігрівалися» учасники екскурсії з розповіді про станцію «Сирець» та технічні особливості роботи метрополітену, пропускну здатність окремих станцій, уявну поки що «жовту лінію» з Троєщини. Але зрештою до платформи прибув та званий «гарячий поїзд» - запасний склад, який перебуває у тупику кінцевої станції і використовується, якщо один з основних поїздів, які забезпечують перевезення, змушений зійти з маршруту через технічну несправність.

Прес-секретар Київського метрополітену Наталка Макогон окреслює мандрівку на «Львівську браму» як захід, що можна порівняти і спецоперацією. Задля безпеки відвідувачів до процесу підготовки події залучена велика кількість працівників підземки, завдяки яким все працює як найточніший годиник. Власне одна з цілей, яку переслідували організатори, показати бодай невелику частину того невидимого механізму, який забезпечує функціонування метрополітену.

- Це велика система, яку обслуговує 7,5 тисяч працівників для того, аби щодня півтора мільйони людей могли безпечно і надійно дістатися туди, куди їм потрібно, - пояснює Наталка Макогон. - Ми не проводили відкритої акредитації, але тут сьогодні багато людей. Момент таємниці він завжди приваблює, мене в тому числі. Я дуже люблю метро, - зізнається вона.

Від початку планувалося, що екскурсію зроблять для тих, хто любить метро. Але акцент змістився в бік журналістів через те, що саме через них про таємниці підземки, та «Львівської брами» зокрема, дізнається більша кількість людей. Але близько десяти учасників мандрівки потрапили туди саме обгрунтувавши своє велике бажання побувати на закритій станції. Хтось хотів зізнатися там в коханні, інший мріяв все життя опинитися там, а хтось ... народився для цього.

Назвати гостинною «Львівську браму» не можна: зі стелі накрапає вода, на бетонній нерівній підлозі калюжі. Треба бути особливо обережним, щоб не натрапити на якусь арматуру чи у стик залізобетонних конструкцій. Але напевно акцентування на заходах безпеки свою роль відіграло: по завершенню відвідувачі поверталися неушкоджені, хоча і брудні.

Від платформи сама станція нині відділена технічними перетинками-дверима, які є ще одним бар'єром до проникнення на саму станцію. Всередині - ребристе склепіння залізобетонних конструкцій. Вологе повітря тисне, час тут зникає. Вочевидь, це місце не для тих, кого мучить клаустрофобія - відчуття великого склепу, повз який з інтервалом у кілька хвилин проїздять поїзди. Відчуття нереальності того, що відбувається. Так міг би починатися фільм постапокаліптичного спрямування. Спочатку розум всотує в себе інформацію, відфіксовує деталі, а тоді вмикається фантазія і починає продукувати сюжети. Важко сказати, скільки тривало перебування на станції, але в якийсь момент ажіотаж і цікавість враз спадають, більшість починає «тинятися» і в натовпі чути шепіт, що пора вже і нагору.

Так само «гарячим поїздом» екскурсантів забирають з поки що мертвої платформи. В очікуванні проводжаємо три склади, що проходять повз. Цікаво, чи звертають люди в вагонах на світло ліхтариків, мобільних телефонів та примарні постаті там, де їх не повинно бути? Порожній вагон вмить заповнюється. Посадка оперативна, бо ж не маємо заважати стандартному рухові поїздів в обідню пору.

Ця поїздка - унікальний подарунок Київського метрополітену. Більше таких не буде, принаймні, не у нинішніх умовах, каже Наталка Макогон, і пояснює причини.

- Ні ми не будемо розглядати таку можливість. Є момент ситуації на Сході, всі пам'ятають, скільки ми отримували анонімних дзвінків про мінування станцій. З цієї станції дуже важко провести евакуацію, хоча ці моменти під нас сьогодні були відпрацьовані. Але ми дуже сподіваємося, що наступного разу ми будемо зустрічати людей на відкритті станції.