За всіма гейтами останніх тижнів майже непомітним залишився «План пріоритетних дій Уряду України на 2016 рік», затверджений 27 травня ц.р. А його варто би глибоко проаналізувати в Україні, а не тільки за кордонами, оскільки від цього безпосередньо залежить доля нашої держави і суспільства.

Створюється враження, що основна увага в 2016-му зосереджується на оптимізації системи управління без зміни самої системи, що саме по собі важливо, але не достатньо для нормального функціонування держави. Фактично і надалі устрій і система функціонування нашої держави по суті залишаються такими, як утвердилися в УРСР (аби їх не називати колоніальними). Радикальних і глибоких змін по суті, на жаль, не заплановано. А зміни, які проглядаються, скоріше носять оборотний характер, ніж системний.

Дивно, що детінізація України, насамперед економіки, не є пріоритетом. На жаль, не передбачено в цьому році системної зміни української економіки від колишньої радянської до максимального самозабезпечення нашої незалежної держави. Не передбачено оптимального забезпечення робочими місцями, що вкрай актуально для нашого суспільства тощо. Звертає на себе увагу й те, що «Пріоритети» виписані так, що вони підходять до будь-якої системи: зокрема, - і для імперії, і для України тощо. Врешті - решт, не зрозуміло якими є концепції розвитку окремих галузей і концепція розвитку української економіки в цілому, як визначаються показники (цифри), від яких відштовхуються. Адже повної інвентаризації потреб і можливостей незалежної України за весь час незалежності так і не було зроблено.

Загалом, «Пріоритети» вартують і фахового аналізу по кожному з напрямків і, в разі необхідності, доповнення, змін та неухильного виконання. А наразі в результаті вільного ознайомлення чомусь виникають асоціації з колись добре відомими атрибутами буття: «улучшить», «углубить», «расширить» тощо. Та й оцінити виконану роботу при таких сентенціях доволі просто і звично - «як скажуть».

Беручи до уваги викладене, наразі варто проаналізувати основні державотворчі галузі.

Отже, історія виникнення, існування та зникнення держав принаймні в останні 500 років показує, що фінансово-банківська система та енергетика - основні галузі, які гарантують існування будь-якої держави. А наука, освіта і технології - основа її розвитку. Безумовно, важливими є й інші галузі. Наприклад, на сьогодні, для України одними з пріоритетів є охорона здоров'я. Однак, все-таки гарантії існування державності та її розвиток забезпечують три перші. Інші галузі, в тому числі силові, можна створювати, розширювати, розвивати або згортати. Для цього потрібен час і політична воля. Безумовно, такі галузі опосередковано також впливають на державність, але - через згадані. Тут варто наголосити на тому, що будь-які зміни приблизно об'єктивно можна оцінити не відразу, а лише з відстані часу.

Стосовно української фінансово-банківської системи у «Пріоритетах» не вдалося майже нічого вичитати. Напевно, системні зміни тут утаємничені. Адже фахівці по-різному оцінюють стан справ у цій галузі. Але майже всі сходяться на тому, що треба негайно вживати практичні першочергові заходи по започаткуванню радикальних змін.

Сфері української енергетики присвячено більше уваги. У цій галузі є і будуть, у найближчі 15-20 років, три основні галузі: газова, нафтова і електроенергетика.

У газовій галузі безумовно, важливим є збільшення і зменшення тарифів, норм, субсидії тощо. Порядок і прозорість у цих питаннях треба забезпечити, зокрема, аби позбутися комплексу колонії в галузі. Однак, треба відверто визнати, що все це не призводить до якісних змін, зокрема - до оптимізації енергозатрат на одиницю ВВП. А нам зараз критично важливими є системні зміни. Зокрема, - спрямовані на викорінення радянської ментальності, зменшення енергоефективності, гарантуванні національної безпеки в галузі тощо.

Основним нашим ресурсом тут є скорочення споживання газу і збільшення власного видобутку. Для прикладу: Україна донедавна споживала понад 50 млрд кубометрів газу на рік, а співмірна з нами Польща - 14-16. Тобто, ми - щонайменше втричі більше, ніж поляки. На перший погляд, вже зараз можна відмовитися від імпорту газу з РФ, адже річний обсяг споживання газу без російського імпорту є меншим, ніж наша держава може мати у розпорядженні (враховуючи власний видобуток, імпорт по реверсу та збереження в ПСГ). Але, це ще не остаточне вирішення проблеми забезпечення газом всіх потреб українських споживачів. Не менш важливим показником є добовий обсяг споживання газу. При відмові від російського імпорту, він складається з сумарного надходження від власного видобутку, імпорту за реверсними схемами (з заходу) та відбору-закачуванню із ПСГ. Він обмежений і у випадку сильного похолодання в Україні газу може не вистачати для задоволення потреб всіх споживачів. На жаль, наразі такий великий обсяг добового надходження газу у випадку значного похолодання можна технічно забезпечити лише за рахунок імпорту з РФ - так була спроектована ГТС. Можливо, тому недавно досягнуто домовленості з російською стороною про можливість постачання газу.

Отже, вже зараз, Україні, серед іншого, необхідно насамперед створити технічні можливості (спроектувати і збудувати) для збільшення без російського імпорту загального обсягу добового відбору газу споживачами - аби проходити всякі можливі похолодання. Є кілька варіантів досягнення цієї мети. Найдешевше, за попередніми оцінками, - збільшити до оптимального обсяг «підйому» газу із ПСГ (сьогодні це приблизно 200 млн кубометрів на добу - в перші кілька діб, при заповненні 31 млрд кубометрів. І менше при меншому заповненні, чого замало у випадку значного похолодання в Україні) тощо. У цьому контексті, також варто фахово проробити і, в разі позитивних висновків, реалізувати нові можливості, які з'являються у зв'язку з відкриттям терміналу зрідженого газу у містечку Свіноуйсце, в Польщі.

У нафтовій галузі головна проблема України - надмірний імпорт нафтопродуктів при наявності своїх практично не задіяних НПЗ. Справді, у нашій країні є 6 великих нафтопереробних заводів (НПЗ) і 7 газопереробних заводів (ГПЗ) з застарілими технологіями переробки, які колись були здатні переробляти понад 51 млн тонн нафти. Основна їх продукція - низькоякісні (за сучасними мірками) нафтопродукти, які ще мають збут за рахунок старої техніки, але через кілька років цього збуту не буде у зв'язку зі зникненням споживачів. Більш того, ми імпортуємо нафтопродукти із заводів, які вигідно переробляють російську нафту. Тобто, по нафтопродуктах Україна опосередковано залежить від РФ. Один із способів вирішення згаданої ситуації - є створення в Україні сучасного нафтохімічного комплексу під безумовним впливом держави, який міг би виробляти оптимальні обсяги сучасних високоякісних сортів автомобільного пального, бітумів і сировини для хімічної промисловості тощо. Зокрема, у такий спосіб держава могла б активно впливати на внутрішній ринок нафтопродуктів (в т.ч. на ціну і якість нафтопродуктів), забезпечити значну кількість робочих місць, зберегти національну наукову школу нафтопереробки тощо. Для реалізації такого проекту, за оцінками досвідчених нафтовиків, потрібно 3 - 4 роки від початку практичних робіт з будівництва Комплексу. Такий проект був пророблений у 2007 - 2008-му, включаючи його фінансування (а це 4 - 5 млрд доларів за цінами тих років), але, на жаль не реалізований. Тепер варто би його обновити і реалізувати.

В галузі електроенергетики нашої держави найбільш дискусійною є атомна її складова (АЕ), яка здатна виробляти більше половини електроенергії. В атомній енергетиці через низку об'єктивних та суб'єктивних обставин є залежність від РФ і по інженерно-технічній частині, і по ядерному пальному, і по особовому складу тощо. Не можна стверджувати, що російські реактори гірші чи кращі. Вони просто інші. І нам вони не підходять насамперед через свою, так би мовити, заполітизованість. І взагалі, в контексті диверсифікації, у світі нема держав, крім України, де імпортувалися б більше 6-ти атомних реакторів з одного джерела. Крім цього, будь-яка держава, яка пов'язує своє майбутнє з АЕ, розвиває свою науково-освітню школу. У цьому контексті, показовим є приклад Канади, де розробляються свої реактори (САNDU), хоча ця країна є сусідом потужної ядерної держави США і могла би запозичати їх розробки.

У нас частково, з часом, може бути знята гострота в постачанні з РФ ядерного пального за рахунок поставок аналога від японсько-американської компанії «Вестінгхауз».

Однак, для реального унезалежнення від теперішнього монополіста Україна змушена вживати радикальних заходів - поступово переходити на неросійські типи реакторів, які б дозволили і зберегти АЕ, і забезпечити диверсифікацію. Найбільш перспективними партнерами могли би бути Канада і Франція. Словом, мова йде про поступове заміщення російських реакторів (по мірі завершення їх терміну експлуатації) на розробки інших країн.

До речі, унікальний досвід експлуатації неросійського реактора напрацьований нашим сусідом Румунією, яка відкрита для його запозичення.

Крім згаданого, Кабміну України було б доцільно зобов'язати державне підприємство "Східний гірничо-збагачувальний комбінат" у Жовтих Водах терміново наростити виробництво уранового концентрату до обсягів, необхідних для потреб українських АЕС.

Без сумніву, згадані радикальні заходи у сфері атомної енергетики не під силу лише Міненерго України. Його зобов'язана вирішувати вся влада.

І вирішити згадане питання в АЕ, за оцінками фахівців, можна за 4-5 років після запровадження правильних рішень.

На фоні російської агресії, виявилася ще одна проблема в галузі електроенергетики: частина наших ТЕС і ТЕЦ спроектовані під антрацитне вугілля, яке видобувається на тимчасово непідконтрольних Україні територіях. Для вирішення цієї проблеми було б доцільно дообладнати такі станції під вугілля газової групи, наприклад так, як це є у Польщі. Тобто, варто технічно забезпечити наші станції вибором: «є антрацит - добре, нема - не проблема, переходимо на газову групу». Такі роботи потребують значних капіталовкладень. Не даремно ж Президент Польщі під час свого візиту до Києва у квітні 2015 заявив про готовність його країни виділити Україні для цієї мети приблизно 50 млн. Євро. Очевидно, що це лише незначна частина. Решту мала б забезпечити сама Україна. На жаль, доля цих грошей і самого проекту не відома. А загалом, за оцінками фахівців, для переобладнання всіх станцій потрібно 2-3 роки. Тобто, розпочинати практичні дії треба якомога раніше.

Очевидно, що згадані системні зміни мали б бути доповненням до пріоритетів у сфері електроенергетики на 2016-й рік.

Українська наука

В «Пріоритетах» уряду науці присвячено розділ про необхідність впровадження інновацій. Правда ніде не уточнюється чиїх інновацій - іноземних, чи українських. Тут поневолі виникає аналогія з окремими кранами Південно - Східної Азії, які в 50 - 60-х роках минулого століття, певний час, випускали непогану техніку за рахунок впровадження іноземних технологій. Але з плином часу сьогодні процвітають тільки ті країни, які тоді належним чином розвивали свої науку і технології. Бо ж відома істина: перспективи має тільки та держава, яка розвиває власну науку і власні технології. Крім цього, відомо, що з наукою нерозривно пов'язана освіта.

Про тривожні справи в українській науці засвідчують низка недавніх акцій науковців у Києві, Львові, в інших містах. Якщо коротко і по-народному, то - наша наука - в загоні.

Детальний аналіз показує, що врятувати українську науку, при правильній системі освіти, окрім системних змін, можна в основному за рахунок двох узгоджених дій: оптимізації кадрової політики і фінансування.

Кадрова політика в сучасній науці по суті за весь час української незалежності майже не змінювалася з часів імперського минулого. А довільне трактування українського законодавства і часто відсутність умов та вимог щодо актуальних проектів та розробок призводять до «консервації» наукових установ і відкидання нової думки. Часто молоде покоління талантів шукає пристанища за кордоном, а не в Україні.

Окреме питання - фінансування науки. Якщо лаконічно, то варто нагадати, що лише з українського бюджету на науку мало б виділятися не менше 1,7% ВВП (малося на увазі, що так фінансуватиметься фундаментальна наука) - це зафіксовано в законах від 13 грудня 1991, і від 26 листопада 2015 року. Ще приблизно стільки ж мала б виділяти економіка на прикладні дослідження.

Насправді ж за всі роки незалежності і тепер в Україні для фінансування науки і технологій виділялося в рік разом (з державного бюджету і від економіки) суттєво менше. І ніхто не винен в порушені закону!

Найефективнішим варіантом могло би бути дофінансування української науки за рахунок детінізації економіки. Для реалізації такого задуму, можливо, варто використати досвід активістів Народного Руху України початку 90-х років минулого століття, завдяки яким протягом 3 - 4 місяців практично була ліквідована контрабанда, яка сьогодні безпосередньо пов'язана з тіньовою економікою.

Окрім оптимальних фінансування і кадрової політики, було би доцільно також відновити (запровадити) науко-технічні підрозділи в органах влади і забезпечити їх дієвість і ефективність - в тому числі, - у контексті впровадження інновацій в рамках міжнародної співпраці.

Фахівці стверджують, що, після запровадження згаданих перетворень, українська наука може посісти належне їй місце за 7 - 10 років. Але починати практичні дії треба вже!