Це мій третій червень на війні. Третій червень, чорт забирай. Це тільки у мене паніка від усвідомлення цього терміну? Третій рік війни.

Пригадую з яким захватом і натхненням народ розвішував синьо-жовті прапори скрізь від Львова і аж до Ізюму і навіть далі, наскільки це було можливо до тоді ще окупованого Слов'янська. Прапори тут висять і досі. Але час, сонце і дощі перетворили їх з символу спротиву, у брудні пошматовані ганчірки. Навряд вони можуть тепер когось надихати. Проїжджаючи повз, виникає єдине бажання - швидше їх зняти. Очевидно, коли прапори щедро розвішували містами і селами Донбасу, ніхто й припустити не міг, що війна триватиме довше, аніж термін придатності цього клаптика матерії, виготовленого дбайливими китайськими руками.

Синьо-жовті мости в зоні АТО поступово повертаються до свого звичного чорного чи сірого забарвлення. Це там, де комунальні служби ще працюють. Якщо ні, то патріотичні кольори зразка 2014-го просто розтріскуються і опадають на вже вкінець роздовбаний асфальт Донбасу.

Методично і все більш масово поодинокі волонтери і цілі групи рапортують про припинення роботи. Не залишилось ані грошей, ані сил, ані цілі - яка була чіткою і зрозумілою в червні 2014-го. Війна випалює не лише броню. Мотивовані і сповнені впевненості люди вигоряють точно так само. На третьому році війни, мабуть, як ніколи важко утримати в фокусі ціль.

Те ж стосується і добровольців. Бурхливий потік пересох і поступово перетворився на краплі, що падають з погано закритого на кухні крана. І дратують вони орендаря квартири, очевидно, не менше. Чому б інакше він так завзято місяць за місяцем силкувався закрутити його міцніше, насправді, лише наближаючи день, коли різьбу зірве.

В країні підростає покоління, яке вже не пам'ятає України без війни, а поруч з ними ті, хто її так і не помітили.

Скільки ще таких червнів попереду? Два роки тому я знав відповідь. Ну ще місяць, ну максимум два - до зими все точно закінчиться. Блін, ну не будемо ж ми воювати сидячи по коліна в снігу.

Тепер ми не прогнозуємо навіть на роки. Значно надійніше було б планувати на десятиліття, але це занадто страшно. Тому запитання про кінець війни в зоні АТО давно перетворилось на дурну пошлість. Про це тут краще мовчати.

Війна поступово перетворилась з масштабної катастрофи на хронічну хворобу. Раніше з нею боролись усі, тепер лише невиліковно хворі. Час, як виявилось, гоїть не всі рани. Трапляється, що з кожним роком рубці не затягуються, а стають тільки глибшими. Принаймні, так здається на третьому році війни.