Чергове, а точніше - хронічне вже - загострення ситуації на Сході України примушує знов і знов повертатися до теми витоків російського імперіалізму.

Насамперед через те, що незнання та нерозуміння ворога, внутрішніх мотивів його дій, прагнень та можливостей гарантує поразку у протистоянні з ним. Недостатньо просто оголосити, хоча і цілком справедливо, президента Росії людиною, яка втратила зв'язок із реальністю. Треба зрозуміти, чому разом із ним майже 90% громадян РФ, які підтримують свого лідера (в тому числі й чимало інтелігентів), є такими ж неадекватними.

Звичайно, традиційна хвороба Росії відома - це імперськість. Проте, як і кожна тяжка суспільна недуга вона має різноманітні вияви, які загрожують життєздатності не лише інфікованого соціального організму, але, на жаль, й оточуючим. Серед них у полі ризику - Україна.

Однією із найсерйозніших проблем як для нашої країни, так і для всього світу сьогодні є російський імперський месіанізм. Російський мислитель Володимир Соловйов наприкінці ХІХ століття писав, що у народів, які не мають політичної самостійності, месіанізм має характер в основному моральний та героїчний.

Тут вище покликання на служіння розуміється як святий обов'язок і подвиг. У народів імперських, могутніх, месіанізм «приймає протилежний характер - покликання береться тут як готова перевага або привілей». Першого роду месіанізм може бути важливим двигуном національного оновлення, як це було в ХІХ столітті в Італії й особливо в Німеччині.

Месіанізм іншого характеру виражається «у винятковому безідейному націоналізмові, що перешкоджає вдосконаленню народу». Він виявляється у самозакоханості та презирстві до інших культур, особливо тих, які потрапили у залежність від сильнішого, тобто, до колонізованих народів та їхніх культур.

У це визначення месіанізму повністю вписується сучасна політика Кремля та настрої більшості росіян. Не змигнувши оком, російський президент у виступі перед Госдумою Росії 22 червня цього року звинуватив у створенні загроз, подібних до тих, які були напередодні Другої світової війни, Захід, зокрема, НАТО, виставляючи Росію як найбільшого миротворця та борця із тероризмом у світі.

Навіть вихід Британії з Євросоюзу російськими пропагандистами та ідеологами, в тому числі і від журналістики, подається аудиторії РФ як приклад помилковості європейського та правильності обраного неоімперською путінською Росією шляху.

Претензія Кремля бути ментором для Європи давно вже не новина для світу. Недаремно ж Росія сама себе «розуміє» як окрему цивілізацію. Проте, і такого статусу виявилось замало для інфікованої імперськістю свідомості росіян. Перспектива ще величніша - Русская Планета! Не бальше - не менше! Саме так називається досить популярний аналітичний та пропагандистський російський сайт.

Як в анекдоті: «Нам нужен мир! Только весь мир!».

Сайт був створений тому, що після «крупнейшей геополитическая катастрофы века» - розпаду СССР - «...миллионы людей, называющих себя русскими, в одночасье оказались «за бортом» своей Родины. Но это не значит, что их голос не должен быть услышан на «большой земле». «Русская планета» представляет проект «Рубежи "Русской Планеты"», цель которого - дать возможность слышать, что происходит у ее границ. Там, где «русский мир» был либо все еще остался. И там, где из-за постоянных угроз присутствие России сегодня нужнее, чем когда бы то ни было».

На карті світу серед таких «рубежів» не лише Донбас, Придністров'я, Сирія та Прибалтика, а й Чорногорія та Велика Британія...

Коментуючи для «Русской Планеты» результати англійського брексіту відомий російський профашистський діяч і письменник «Едічка» Лімонов стверджує, що національна самоізоляція, висування на перший план власних інтересів та байдужість до спільних міжнародних проблем і завдань - це стратегічна лінія, що починає вимальовуватись та буде скоро домінувати у світі. Не важко помітити, що подібні ідеї повинні наштовхнути пересічного читача на проведення паралелей із політикою сучасної Росії, «которая больше никому не позволит поставить ее на колени».

Здавалось би, така некомпліментарність до інших та месіанізм, в основі якого лежить саме зовнішня культурна, політична чи військова експансія - речі несумісні. Та це лише на перший погляд! Адже в основі імперського месіанізму лежить прагнення нав'язати світові свій стиль життя та власний світогляд як єдино правильні. Зрештою, імперський месіанізм демонструє самозакохану тупість «старшого брата».

З кожною віховою датою в історії сучасної Росії як підвищення температури у хворому організмі спостерігається сплеск месіанських «послань світові», настроїв та ідей. І хоча чергова річниця «победы русского народа в Великой Отечественной войне» цього року не відрізнялась особливою помпезністю (не те, що в рік «русской вєсны»!), теза про те, що «русские спасли Европу и мир от нацизма» все ж прозвучала на повну силу. Не союзники по антигітлерівській коаліції разом з росіянами та іншими народами тодішнього СРСР, а саме «наши отцы, деды ценой своей жизни спасли Россию и всё человечество от «коричневой чумы»» (Путін В.В.).

Богообраність, здатність до збереження «духовных скреп», глибинних основ «морали и нравственности», котрих «напрочь лишен растленний Запад», - це завжди було і залишається головним пунктом бачення власної місії Російською імперією. Це ж є і її самоомана та месіанська роль, яку вона добровільно на себе поклала і схоже, під нею загине сама...

Яскравим прикладом хворобливого месіанізму сучасної неоімперії Кремля є, наприклад, міф про «священную войну», який активно культивується у путінській Росії. Знову майже ворогами народу оголошуються ті, хто прагне змалювати реальну картину війни, яка, як і будь яка війна, переповнена прикладами не лише героїзму «русского простого человека», але і його численними злочинами.

Міф про Велику Вітчизняну як священну ще потрібен, щоб проводити паралелі із «спасительной» місією Росії сьогоднішньої. Схоже, не далеким є той час, коли будь які війни, що веде неоімперія Кремля сьогодні - від Кавказу до України - не довго думаючи ідеологи Путіна оголосять «священною» війною, бо саме така війна є найадекватнішим способом реалізації не менш «священної» місії імперії.

При цьому повністю змінюється історично вироблений зміст самого поняття «священна війна». Адже священні війни - це війни за віру чи сакральну території. Як відомо, перші в історії людства священні війни вела давня Греція за території, пов'язані із Дельфами як сакральним містом паломництва віруючих. Усім відомі священні війни (джихад) з невірними за утвердження істинної віри у радикальних мусульман. Як доводять історики, перше визначення «священна війна» щодо війн Російської імперії було надано війні Росії з «тираном, узурпатором та антихристом» Наполеоном І Бонапартом. І вже тоді війна за «святое Отечество» стала трактуватись в Росії більш широко, як війна, «спасительная для всей Европы».

Так було з Першою світовою, яка мала назву «Вторая Отечественная», і з Другою світовою, яка, вочевидь, для росіян ще довго існуватиме лише як «Великая Отечественная» проти всієї континентальної Європи, як пишуть сучасні російські публіцисти.

Резонанс, викликаний промовою Путіна 22 червня цього року перед Держдумою, виявив низку й інших загрозливих моментів.

Схоже, більшість провладних російських аналітиків не лише не приховує, що вони самі ж не вірять у миролюбні та миротворчі пропозиції для Заходу свого вождя, а й ледь приховано засуджують їх, акцентуючи увагу на тому, що сучасний західний світ потрібно визнати навіть на рівні військової доктрини Кремля головним ворогом теперішньої Росії.

Не забувають вони і про «украинскую фашистскую хунту» - форпост агресивного Заходу на Сході Європи, який потрібно перемогти. І, на жаль, більшість населення РФ поділяє думку цього «колективного Путіна», що саме це і є священна місія Росії, яка встає з колін.