Днями у Варшаві розпочнеться самміт НАТО. Саме через це, а не тому, що "ось бачите, поляки нас не люблять!", Польща на місяць обмежила малий прикордонний рух з Україною (хоча, якщо добре подумати, то чому і за що поляки повинні нас любити?). Зараз зайвої безпеки не буває.

Якщо стисло - на цьому самміті в НАТО Україну не приймуть.

Причин кілька:

- Україна не проситься в НАТО (навіть в законодавстві не визначила такої мети - вступ до НАТО);

- Україна не запровадила в усіх сферах суспільного життя принципи і цінності, які поділяють країни НАТО, а тому не може викликати довіру членів цього блоку - ні з огляду на судову і правову систему, ні з точки зору боротьби з корупцією, ні з точки зору стабільності демократичної системи;

- Україна не має економіки. І тут питання не в стандартах ЄС, а в реальному стані розвитку виробничої, фінансової бази, рівня життя населення.

А війна? А війна тут ні до чого. Війна саме є тією підставою, яка може серйозно зблизити нас з НАТО.

По-перше, війна - це необхідність модернізації збройних сил. А якщо їх і змінювати, то, звичайно ж, не під стандарти країни-агресора.

По-друге, війна - це практичний досвід, якого немає в НАТО, а отже зацікавлення країн-НАТО активно бути тут присутніми.

По-третє, війна - це загроза, яку відчувають деякі члени НАТО і для себе, а тому це можливість втягувати їх в певні види співробітництва, що згодом, прислужиться, як реформуванню і зміценню нашого оборонного сектору, так і загалом вступу до НАТО.

Про що йдеться? Ну, ось вже існуюча українсько-польсько-литовська бригада. Заявлена українсько-румунсько-болгарська бригада. А варто ще би подумати про українсько-молдовсько-румунську бригаду. І подумати саме в контексті локалізації загрози Придністров"я.

Варто подумати про українсько-румунсько-турецький військово-морський кластер, як спробу посунути трохи Росію в Чорному морі, яке, на жаль, після окупації Криму перетворюється на внутрішній російський ставок. Потрібно думати про українсько-турецьку двосторонню взаємодію і тп.

Справді щирі друзі України серед країн НАТО попереджають - не тисніть зараз на питанні членства України в НАТО (хоча, хто на цьому тисне окрім пари громадських організацій в Україні, я, чесне слово, не знаю? Президент, Кабмін і ВРУ точно не тиснуть). Якщо під таким тиском сприймати спроби прописати в документах майбутнього саміту згадки про рішення Бухарестського самміту НАТО, де нам було обіцяно перспективу членства, то це не може викликати нічого, окрім посмішки. Реальна ефективність чи загроза для НАТО такого "тиску" з боку України цілком порівняна з глибоким занепокоєнням з боку НАТО збройною агресією РФ в Криму в 2014 році.

Нам радять - у взаєминах з Альянсом необхідно зосередитися на месиджах про те, що нам вдається в питаннях внутрішнього реформування.

Це аксіома. До цього потрібно звикнути. Ні в стосунках з МВФ, ні з ЄС, ні з НАТО ми вже більше ніколи не отримаємо нічого авансом.

Спершу показуємо, що маємо, уміємо, можемо, вже зробили - далі обережно, але впевнено говоримо якусь допомогу.

Проте вибудувана за цим принципом "стратегічна комунікація" з НАТО - це недопустиме спрощення.

На мою думку, у середньостроковій перспективі ми повинні не лише звітувати перед НАТО про досягнення, але і призвичаїти аналітичну та урядову думку відповідних країн до двох простих месиджів: 1) без вирішення дилеми безпеки України загальноєвропейська безпека - це штука недосяжна; 2) єдиний очевидний спосіб вирішення дилеми безпеки України - це її членство в НАТО, тому давайте говорити про хочаби гіпотетичні умови і обставини членства України в НАТО, а не про те чи це можливо, чи ні.

Самміт НАТО обіцяє бути цікавим. Переконаний, що ми отримаємо підтвердження того, що Захід не лише повністю усвідомив загрозу з боку Росії, але і дуже предметно готується до її локалізації. Українське питання, на жаль, далеко не єдине гостре для НАТО, адже російські провокації відбуваються на душе широкій дузі від Аляски до Північного полюса, далі через Північне море до Балтики, через Придністров"я на Донбас, в Крим, і аж до Грузії з Сирією.

А ось чому держава, яка має невпорівнянно менше усіх видів ресурсів, ніж країни НАТО здатна нав"язувати ім свою гру - над цим Заходу ще належить подумати. А ми повинні їм у цьому допомогти.