Завершився черговий саміт НАТО. Київ покладав великі очікування як на зустрічі голів і урядів країн-членів у засіданні Північноатлантичної ради, так і на засідання Комісії Україна - НАТО на найвищому рівні. Чи підтвердились найсміливіші зі сподівань, які балансували на межі реальності та фантастики?

Почнемо з того, що дива не трапилось. Навряд чи за результатами саміту керівництво Росії відчуло нестримне бажання залишити Україну в спокої у найближчій перспективі, як те анонсував чільник польського оборонного відомства напередодні. Ну що ж, мало хто на те й сподівався. У ході таких масштабних заходів місця для сюрпризів залишається дуже мало, оскільки більшість питань носять суто політичний характер. Переважна частина важливих рішень очікують лише на підпис та публічне проголошення. Врешті, мова може йти про боротьбу за конкретні формулювання кінцевої декларації. Але навіть такі дипломатичні баталії вартують уваги.

Отже, що у сухому залишку?

По-перше, саміт дійсно привніс чіткість у взаємовідносини між головними глобальними та регіональними міжнародними акторами, які визначають безпечне середовище. Сумно, що на це необхідно було понад два роки. Але краще пізно, ніж ніколи.

Відносини з Росією визначені як такі, що несуть загрозу встановленому порядку в Європі. Це змушує НАТО перейти від партнерства і діалогу до політики стримування. Подальші кроки по зміцненню військової присутності на східних кордонах Альянсу є саме реакцією, а не ініціацією конфлікту. Водночас члени організації усвідомлюють всю небезпечність подальшого нагнітання конфліктності у відносинах з Російською Федерацією, насичення регіону військовою силою та технікою, тонку межу переходу у відкриту конфронтацію. Тому Кремлю пропонують можливість діалогу і чіткі вимоги до повернення до business as usual. Виконання мінських домовленостей Росією і відновлення суверенітету України над своїми територіями є однією з таких передумов, яка відзначена в підсумкових документах засідання Комісії НАТО - Україна. Поки домовитись не вдавалося. Подивимося, що відбудеться 13 липня під час чергової спроби - засідання Ради НАТО - Росія на рівні послів. Хоча на диво теж сподіватися не доводиться.

Набули певної логічності та скоординованості відносини між Північноатлантичним альянсом та Європейським союзом. Таке поєднання "твердої" та "м'якої" сили може стати одним з ключових елементів нової архітектури безпеки не тільки в межах країн-членів вказаних організацій. Символічно, що поєднання зусиль матиме свою додаткову цінність, так як буде спиратися на принципи та демократичні цінності, властиві як НАТО, так і ЄС. На цьому наголошували чільники Європейської ради, Європейської комісії та Північноатлантичного альянсу, підписуючи відповідну двосторонню декларацію. І мова йде не лише про боротьбу з тероризмом, злочинами у кіберпросторі чи гібридними проявами, які наразі відзначені серед спільних напрямів. Єдність може мати стратегічно важливий вплив. Однак вірогідність позитивного впливу на безпечне середовище посилюватиметься лише при гальмуванні внутрішньополітичних відцентрових процесів в країнах Євросоюзу. Лакмусовим папірцем тут є продовження санкційного режиму на наступні періоди при збереженні агресивної поведінки Кремля.

По-друге, рішення, прийняті у Варшаві, вказують, що в НАТО чітко усвідомлюють значне погіршення глобального безпечного середовища і готові напрацьовувати відповіді на складні питання та виклики, незалежно від їх географічної локалізації. Комюніке Варшавського саміту є чи не найоб'ємнішим з точки зору визначення загроз та відповідей Альянсу. Будь-які ілюзії розвіює формула поєднання ядерних і звичайних сил та засобів оборони, протиракетної спроможності.

По-третє, безпека поза межами країн Альянсу залишається у фокусі. Близький Схід, Північна Африка, Західні Балкани, чорноморський, східноєвропейський та кавказький регіони визначені як точки активності. Однак тут і виникають найбільші запитання. В тому числі і щодо України. Варшавський саміт традиційно підтвердив, що НАТО не дає гарантій. Лише політичне визнання проблемності ситуації та розширений пакет допомоги. Але й це вже прогрес для оборонного союзу, який має опікуватись спокоєм своїх членів при всій їх різнорідності з точки зору бачення загроз.

Позитивно, що двері НАТО залишаються відкритими, і не принципово, що не згадали про потенційно можливе членство України. Зрештою, ми про членство і не просили. Йдемо шляхом наближення. І якщо буде на те добра воля з обох сторін та вдалий геополітичний момент, то можемо поповнити третій десяток колективної впевненості у майбутньому.