Якось старий індіанець сказав своєму онукові: "У кожній людині борються два вовки. Один вовк представляє зло, що є в людині: заздрість, ревнощі, егоїзм, амбіції, брехню. Інший – добро: любов, надію, повагу до інших, доброту, вірність, мудрість", пише в своєму блозі на "Новому часі" Наталія Ємченко. Маленький індіанець задумався і запитав: "А який перемагає?" Старенький ледь помітно посміхнувся і відповів: "Той, якого ти годуєш".

Ми самі. Самі відповідаємо за себе, своє тіло, рівень своєї енергії і за свою успішність. За все, що робить нас щасливими. Ми самі і більше ніхто. Ми самі вирішуємо, бути нам красивими чи не дуже, втомлюватися до 11 ранку чи до 11 вечора. Шукати ендорфіни в нічних клубах або в ранкових пробіжках. Ми самі. Самі робимо боляче нашому тілу в юності. А злопам'ятне тіло потім повертає нам всі наші експерименти хворобами і низьким рівнем енергії. Ми самі. Усередині нас є все, що потрібно для щастя. І для нещастя – теж все є. Індіанці казали: у кожного всередині є два вовки, що втілюють добро і зло. Між ними точиться вічна боротьба. Перемагає той, якого ти годуєш. Так ось, у кожного з нас всередині є щасливий, сильний, повний енергії та драйву ти. І ти нещасний, втомлений, некрасивий і непотрібний. Переможе той ти, якого ти годуватимеш.

Я вірю, що практично кожен з нас, у будь-якому віці, за будь-яких обставин може перестати годувати нещасного себе і почати годувати себе сильного, красивого і щасливого. Навіть якщо зараз йому за 30/40/50, вже є неприємні діагнози, і він знає провізорів у всіх аптеках в радіусі кілометра. Навіть якщо є зайва вага, стрес, мільйон причин для того, щоб опустити руки. Бібліотека виправдань всіх своїх нещасть і вірні друзі/подруги, які підтримають, візьмуть, зрозуміють, вилікують чергові страждання черговими втіхами.

І ще. Ми самі вирішуємо, буде Україна країною здорових і щасливих чи хворих і нещасних. Кожен окремо і всі разом. Ми самі. Самі вирішуємо, навіть якщо не знаємо про це сьогодні. Ми самі вирішуємо щодо країни, коли беремо відповідальність за себе, своє життя, свій дух, своє тіло. Ніхто за нас не прийме це рішення. Не зробить перший крок до власної силі і краси. Ні держава, ні школа, ні близькі, ні друзі.

Я вірю, що аматорський спорт – це одна з головних страв у цьому новому меню. Безумовно, не тільки він. Але стати атлетом, значить, зробити найпростіший і найефективніший крок у напрямку до нового, щасливого себе. Навіть більше, я вірю, що аматорський спорт в Україні може і повинен стати масовим, якщо країна хоче рухатися вперед.

І для цього не потрібно чекати, коли щось зміниться в економіці чи політиці, коли в місті з'явиться новий мер, а у вашому районі – нові спортивні майданчики. Для цього потрібно завтра вранці встати і почати. Як мінімум – пройти 10 км вранці. А потім – розібратися в тому, як можна правильно перейти з кроку на біг. І пробігти. Спочатку півкілометра. Потім два. А потім знайти однодумців і почати бігати з ними.

А потім.... А потім, якщо хоча би 10% дорослого населення займатимуться хоча б півгодини аматорським спортом хоча би чотири, а краще – п'ять разів на тиждень, це буде вже інша країна, повірте мені. Країна з критичною масою тих, хто буде знати, що ми самі. Саме заради цього потрібно продовжувати думати, говорити і робити все, що зможе підштовхнути 1, 10, 100, 1 000, 10 000, 100 000 людей встати, сказати "Я сам" і почати свій рух у напрямку до сили, здоров'я, щастя.