Відчувається в суспільстві гостра непроговореність того, навіщо увічнюється пам'ять. І чи увічнюється вона насправді називанням. І чи є вона взагалі. І навіщо давати ім'я якоїсь людини тому, що вже має ім'я ("Бориспіль" імені того, "Жуляни" імені цього). Чи насправді називання на честь когось має бути мотивоване, чи має те, що ми називаємо на чиюсь честь, якось стосуватися цієї людини. Чи завжди називання на честь когось є глорифікацією, і чи мусить бути.

Є гіпотеза, що, називаючи вулицю, парк, алею, площу, бібліотеку, аеропорт на чиюсь честь, ми спонукаємо теперішні й прийдешні покоління більше знати про цю людину, шанувати й пам'ятати її. Але ця гіпотеза спростовується тим, що відбувається зараз із комуністичними назвами.

Абсолютна більшість їхніх захисників захищає їх не тому, що старі назви мають для них якусь цінність. Вони з легкістю зрікаються значення, шукають однофамільців і нову "інтимологію", міняють прізвища на абревіатури і наголошують на тому, що нічого більшовицького в більшовиках нема. Ніхто не любить Лепсе, Кірова, Фрунзе, Сакко і Ванцетті, не полюбив їх за десятиліття існування цих топонімів, а якщо колись хтось любив, то вже розлюбив. Винятки є, але вони маргінальні.

Тобто увічнення пам'яті більшовицьких діячів не увічнило їхню пам'ять, а тільки імена, які втратили значення. Як дніпро[петро]вський парк Чкалова, який, попри пам'ятник сабжу, місцеві називали "Чекалова" (так легше говорити). У цьому парку, до речі, був чи є бюст Альберту Казимировичу Войцеховичу. Я вчився в школі імені Альберта Казимировича Войцеховича. Колись нам розповіли, хто це, але я відразу забув. У пам'яті збереглася тільки порожня шкаралупа імені. Як і, наприклад, вулиці Каруни та Панікахи. Хто це? Хто знає? Кому цікаво?

Такими самими шкаралупами можуть стати і нові імена, навіть Вацлав Гавел із Мазепою, і прізвища убитих на Майдані та загиблих на Донбасі.