Згадую, якими масовими були флешмоби в соцмережах на підтримку Надії Савченко та з вимогою її звільнення, які мітинги, з якими політиками і в скількох містах та країнах збиралися "за Савченко". В російське посольство кидали коктейлі Молотова... Це все відомо. Надію звільнили, вона тепер депутат і все таке.

А от сьогодні – 40 років Олегові Сенцову, одному з найяскравіших інших надцяти політв'язнів України в Мордорі.

Порошенко свій допис у ФБ зробив, написали в мережі Ірина Геращенко, речниця МЗС... Може, ще дехто. Але – все. Ні флешмобів, ні мітингів, ні полум'яних спічів голів фракцій на Майдані.

Головні завдання в частині політв'язнів виконано, галочка поставлена?

Тимчасом, як мені здається, саме справа Сенцова й Кольченка є "вітриною" бажання України повернути Крим. Повернути і людьми, і територією. Бажання справжнього, а не лише формального, на словах, із кволими ритуальними промовами.

Слабке це бажання – так само, як слабкий сьогодні хештег ‪#‎FreeSentsov‬.

Якщо цього не роблять політики і влада – це повинна каталізувати громадськість. Пофіг, літо це, весна чи зима, виборча кампанія чи міжсезоння.

Відступати не можна.

Інакше слід визнати, що ми відмовляємося від Криму й будемо чекати, коли він нам (чи комусь на нашому місці) впаде на шару в руки з дерева хіба що після якоїсь третьої чи сьомої світової війни.

P. S. Ну і Карпюк, Клих, Кольченко, десятки кримських татар – вони ще там, в тюрмах Мордору.