Переворот у Туреччині (точніше, його невдала спроба) без перебільшень зміг стати подією тижня, а може і всього місяця. Разом з тим, події у Анкарі та Стамбулі змушують дешо переосмислити феномен сучасної влади, особливо такої, що тяжіє до авторитарності: одноосібні лідери тепер спираються вже не на армію, а на спецслужби та поліцію в першу чергу. Приклад Ердогана для Європи доволі унікальний: з одного боку, лідер, який закручує гайки і протидіє певним демократичним нормам, з іншого боку - творець нової регіональної наддержави. Це все за тих умов, що традиційна для останніх десятиліть в Європі та позиція, що авторитарний стиль управління не може співіснувати з розвитком економіки.

Безумовно, неправильним є підхід нашої державної влади та спецслужб, які параноїдально у кожній події світового масштабу (від новорічного шабашу мігрантів у Кьольні до спроби перевороту у Туреччині) бачать руку Кремля та ФСБ. Постійні заяви Грицака про причетність росіян до якогось чергового лиха в світі грають лише проти України, якщо вони не підкріплені дійсно міцними доказами. Такі заяви може собі дозволити якась дешева онлайн-платформа у пошуку популярності і скандальності, але зовсім не керівник спецслужби найбільшої країни Європи. Події у Туреччині репрезентують перш за все тенденції її внутрішньої політики: боротьбу між секулярними кемалістськими силами всередині Турецької армії і Ердоганом, який стоїть на позиціях напівавторитарної ісламської демократії. Безумовно, знищення режиму Ердогана було б недоречним для України та багатьох країн світової спільноти. Чому? Перш за все тому, що Туреччина є єдиною великою і міцною країною, яка закриває Європу від розповсюдження ІДІЛ на Захід. Ердогана часто звинувачують у ісламізмі, але саме його потуги захищають Європу від реальних ісламістів з ІДІЛ - і тут раптовий навіть демократичний військовий переворот проти нього зіграв би на руку зовсім не демократичним силам.

Важливо згадати про таку річ, як вакуум влади, який утворюється після усунення від влади будь-якого доволі стабільного і авторитарного режиму. Справа в тому, що як правило, режим встигає мобілізувати доволі цінні управлінські кадри, а після революційних подій вони вже є скомпрометованими, отож настає певний кадровий хаос (якоюсь мірою щось подібне відбулося в Україні після повалення режиму Януковича), під шумок сусіди можуть відхопити серйозний шмат спірних територій чи навіть можливий і розвал країни на кілька частин : усе це результат постреволюційного вакууму влади та нестабільності. Це власне могло відбутися у Туреччині, якби Ердогану не вдалося вчасно придушити переворот. Що ж могло статися внаслідок потенційного успіху перевороту в зовнішній політиці? По-перше однозначно зона близькосхідної нестабільності розширилася б, може навіть до самого Босфору. На теренах держави активізувалися б сепаратистські та ісламістські рухи, теоретично можливе і загострення ситуації на Кіпрі, де Туреччина де-факто була покровительною невизнаної республіки Північний Кіпр. Активізувалися б і курдські повстанці, які б розгорнули активні дії по захопленню турецької частини Курдистану. Близькосхідна криза б докотилася до воріт Європи.

Безумовно, ці події не були б прямим наслідком перевороту, навряд чи вони б сталися через кілька днів після його успіху. Але однозначно вони були б логічним продовженням фази нестабільності, яку принесло б керування країною з боку малокваліфікованих путчистів та їх політичних керівників. Чи сприяло б це міжнародній безпеці? Чи були б такі дії продемократичних сил дійсно ударом по ісламістах, чи насправді це б лише призвело до розгортання ісламістської загрози? Відповісти на такі питання можна лише гіпотетично, але важливий і той факт, що США та НАТО однозначно підтримали режим Ердогана, оскільки розуміють ключовий вплив Туреччини у регіоні як фактора близькосхідної безпеки для всього світу.