Патріотизм - це немодне, а часто-густо просто лайливе слово для так званої української медіа-спільноти. Можна товаришувати з олігархами, можна писати замовні статті про корумпованих чиновників, але просувати інтереси України - зась.

Навіть якщо один проект, наприклад новини на якомусь телеканалі, цілком відповідає критерію «проукраїнських», то вже добірка художніх фільмів або зміст розважальних програм на цьому ж каналі може бути з розряду «совок» або «русский мир».Так би мовити, тримають баланс. Але велике питання, що в підсумку краще прийме і засвоїть глядач: важку інформацію з новин чи легкі «думковіруси» із серіалів та шоу-програм?

Якщо ви подумали, що я критикую медіа-спільноту, то це не так. Немає сенсу. Звісно, можна було вказати на соціальну відповідальність роботи в сфері медіа, на необхідність мати й обстоювати громадянську позицію, хоча б у час війни. Але це буде сприйматися медіа-середовищем як відірваний від життя ідеалізм. Реалії життя полягають в тому, що ЗМІ транслюють, з одного боку, те, за що їм платить власник (інакше залишишся без роботи), а з іншого (заради рейтингів) - те, що хочуть бачити люди.

Найбільш рейтингові ЗМІ в Україні фінансуються олігархами, погляди яких далекі від патріотичних, а іноді прямо їм протилежні. Так звані незалежні медіа, професійні об'єднання журналістів існують (переважно) на американські та європейські гранти. Профільні навчальні заклади функціонують завдяки внескам від промислово-фінансових груп та грантодавців. А наші олігархи, як і Америка з Європою, ніколи не профінансують нічого, що, з їхнього погляду, є «однобокою», проукраїнською позицією.

Завдяки тотальній орієнтації лише на зарубіжну допомогу навіть державних установ, що відповідають за розвиток вітчизняного медіа-простору, цей показово нейтральний щодо власної країни тренд є сьогодні інформаційною політикою держави.

На критику в цьому контексті заслуговує лише українська влада та український бізнес, які за 25 років незалежності так і не знайшли грошей на створення та ВИВЕДЕННЯ В ЛІДЕРИ РЕЙТИНГУ дійсно українського телебачення та українських друкованих видань.

Можна, звичайно, по-ліберальному вказати на невидиму руку ринку, яка має регулювати і медіа-сферу, і рейтингувати ЗМІ згідно із попитом читачів/глядачів/слухачів. Але проблема в тому, що єдиною категорією засобів масової інформації в Україні, які можуть похвалитися прибутковістю, є видання на кшталт газет «Теленеделя» або «Бабушка». Тобто - суто російськомовні, жодної політики, жодних складних тем, що бентежать споживача... І звісно, це не телебачення, з його мільйонними витратами на виробництво.

До залежності вітчизняних медіа від сторонніх дотаційних коштів додається тотальна непрофесійність. Наприклад, нічим іншим, як абсолютною профнепридатністю державних медіа-менеджерів, я не можу пояснити той факт, що у військовому ЗМІ працює людина, котра їздила в «ДНР» з пропагандистською місією. Таким чином, навіть у сферах, де є можливість зробити щось корисне для держави, все одно чиниться шкода та зрада.

Можна спробувати на завершення зробити прогноз: що буде, якщо подібна діяльність у сфері інформаційної політики держави триватиме? Але він здається таким песимістичним для українського медіапростору й держави загалом, що просто не хочеться в сезон відпусток псувати читачам настрій