Вранці в середу, 20 липня, в самому центрі української столиці на перехресті вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка, неподалік центральної будівлі СБУ, прогримів вибух, в результаті якого загинув відомий журналіст Павло Шеремет.

Поліція кваліфікувала подію як "умисне вбивство, здійснене небезпечним для життя багатьох людей способом". Так що ж відбулося в українській столиці? І як зробити так, щоб подібне не повторилося в майбутньому? Як убезпечити українських журналістів?

Для того, щоб розправитися з неугодною людиною, є менш затратні і більш надійні способи, ніж підготовка та здійснення вибуху в районі, переповненому камерами стеження. Імітація пограбування, хулігани в під'їзді. Навіть для політичного вбивства-послання досить розстрілу в людному місці. Попередження дійде і резонанс буде забезпечений.

Радіокерована бомба, стеження за "об'єктом", перебування недалеко від місця злочину для того, щоб послати "сигнал на вибух" - все це дуже клопітно і ризиковано. Особливо, коли "об'єкт" не охороняється і веде активне громадське життя, тобто легко доступний для зловмисників. Але злочинці чомусь вибрали саме підрив автомобіля. Чому вибух? На це запитання ще належить відповісти слідству.

А українське суспільство вже визначилося в специфіці того, що сталося. Більшість упевнена, що це був теракт, тобто демонстративне злочинне діяння, вчинене з розрахунком на громадський резонанс.

Терористичний акт - це вчинення вибуху, підпалу або інших дій для залякування населення і створення небезпеки з метою формування певної громадської думки і здійснення впливу на прийняття рішення органами влади або міжнародними організаціями. Хоч би якими були мотиви вбивства, а вони можуть бути: особистими, фінансовими і професійними - ефект, який справило в інформаційному просторі підірване в центрі Києва авто, вказує на те, що, як і при вчиненні терористичного акту, одним із важливих для злочинців моментів була публічність, коли все суспільство стає свідком і адресантом.

Сьогодні вже можна стверджувати, що злочинів було скоєно два: вбивство і інформаційна атака. І, поки одне не відокремлене від іншого, теракт триває.

Офіційна Росія не випустила можливості використати смерть Павла Шеремета для просування антиукраїнських тез. Перед нами розгортається паралельний інформаційний процес, що живе своїм життям, в якому загибель людини - не більше ніж медіапривід - аргумент для більшого драматизму. Так прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков одразу ж заявив: "Убивство російського громадянина і журналіста в Україні є дуже серйозною причиною для занепокоєння в Кремлі". А офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова написала у своєму Facebook: "Україна перетворюється на братську могилу для журналістів і журналістики".

Російські ЗМІ заговорили про радикалів, які нібито незадоволені присутністю в українському медіапросторі журналістів з країни-агресора. "Павло Шеремет став жертвою ненависті, яка є в суспільстві", "він виступав за примирення, що не подобалося в Україні багатьом", "російським журналістам, які працюють в Україні, пропонують зайнятися Росією" - ось основні тези, які звучать з російського довколакремлівського сегмента. В рамках теорії "антиросійської змови" часто проводиться паралель із вбивством у Києві Олеся Бузини і смертю екс-депутата від Партії Регіонів Олега Калашникова. Основна теза тут - "вони виступали за мир між братніми народами, що в Україні зараз небезпечно для життя".

Наприклад, Ігор Гужва - головний редактор "Страна.ua", екс-керівник холдингу "Вести", в якому працював Павло Шеремет, прямо пов'язав вибух зі смертю Бузини, сказавши, що після "справи Бузини" йому не дуже віриться в те, що вбивство Шеремета буде розкрито.

"Тут перш за все потрібно міняти атмосферу в суспільстві, повертатися з війни, повертатися з барикад і починати будувати мирне життя через взаємну повагу і взаємну довіру. А не шляхом пошуку ворогів, посібників агресора тощо. Чим більше таких слів буде вимовлятися: вороги , пособники агресора, п'ята колона, "як ви смієте розгойдувати човен під час війни" - тим більшою буде вірогідність того, що комусь спаде на думку вирішити питання з журналістом чи іншим якимось інакомислячим таким ось нелюдським чином".

На тлі трагедії вже розгортається інформаційна кампанія під назвою "За що вбили Павла Шеремета", де є і "радикали", і "мова ненависті", і "антиросійська Україна". Згадали навіть сайт "Миротворець", в списках якого Павло Шеремет ніколи не значився.

Створюється інформаційна картинка, відповідно до якої це саме патріотичні українці не хочуть миру і навіть готові вбивати в ім'я продовження "братовбивчої війни". Вражаюче, але подібне "стервятничество" не стало причиною якогось колективного звернення українських журналістів із засудженням будь-якої інформаційної кампанії, що використовує загибель Павла Шеремета в пропагандистських цілях.

Ведуча радіо "Вести" Сніжана Старовицька розповіла, що за жертвою стежили. Колеги стверджують, що у Павла були номери авто стеження і вони вже передані правоохоронцям. Поки не ясно, чому про стеження і номери ні сам Павло, ні Олена Притула не повідомляли публічно заздалегідь. Чи зверталися вони до правоохоронних органів із заявою про переслідування? "Ми дізналися від Севгіль Мусаєвої-Боровик, це головний редактор "Української правди", що і він, і його дружина Олена Притула повідомляли про те, що за ними раніше велося стеження. Особисто мені він, звичайно, про це не говорив", - сказала Старовицька.

Що відбувається з українськими журналістами, якщо стеження спочатку не сприймається ними як загроза для життя? Що являє собою українська журналістика, якщо злочинці не бояться солідарної відповіді і відплати, якщо маніпулятори не соромляться вести відкриту інформаційну кампанію на журналістській крові? Чому раптом ті, чиї професійні навички полягають у пошуках правди, обмежилися закликами і вимогами до влади "встановити істину і покарати винних" замість того, щоб почати паралельне розслідування і призначити нагороду за відомості, які можуть допомогти в затриманні вбивць їхнього колеги?

У перші години після трагедії часто висловлювалася думка, що вибух у центрі Києва є ударом по всій українській журналістиці.

Насправді усунення журналіста таким чином, щоб його смерть сприймалася суспільством як теракт і служила тим цілям, заради яких зазвичай і здійснюється терористична атака, - це не загроза українській журналістиці. Це вирок їй. Вибух у центрі Києва - це дійсно удар.

Але удар електрошоком - остання спроба повернути до життя, змусити прокинутися. Смерть Павла Шеремета проявила своєрідну віктимність української журналістської спільноти, показала її схильність перебувати в загрозливій для себе ситуації, не реагувати на неї.

Віктимність - це передовсім нечутливість до потенційних небезпек. Велика частина інформації щодо вбивства перебуває всередині журналістського цеху, і відповідь на запитання, що стало причиною вбивства Павла Шеремета, треба шукати саме там.

Коли українські журналісти ставлять гостям в ефірах запитання: "Кому могла бути вигідна смерть Павла Шеремета?", вони фактично знімають із себе відповідальність за ситуацію, що склалася. Правильним буде запитати: "Як так сталося, що демонстративне вбивство журналіста в Україні може бути комусь вигідно?", "Що сталося з українською журналістикою, якщо хтось може всерйоз розраховувати скористатися інформаційним приводом, заробити і залишитися безкарним, убивши одного з нас?".

І ставити ці запитання треба один одному. А потім вчинити так, як це личить журналістам - надати отриманим відповідям широкого розголосу. Це єдиний спосіб припинити аморальну маніпуляцію громадською думкою на крові колеги, розкрити злочин, запобігти подібному в майбутньому. Варто пам'ятати, що гласність - це не тільки страховка, щоб розслідування вбивства не було спущено на гальмах, а й здорова реакція несхильного до віктимної поведінки суспільства на загрозу.